Денис разом із батьком вирішили з’їздити до столиці Німеччини, у прекрасне місто Берлін. Він уперше їхав у поїзді. До них у купе зайшли дві молоді дівчини. Вони швидко сховали свої валізи і одразу ж залізли на верхні полиці копатися у своїх телефонах.

Батько думав, чим себе зайняти. Раптом згадав, що взяв із собою свою улюблену книгу «Овод», написану Етель Ліліан Войніч. Він довго шукав книгу в сумці, потім знайшов і почав читати.

Денису не було чим себе зайняти. Він просто пильно спостерігав за дівчатами на верхній полиці, йому було дуже цікаво, що вони там у своїх телефонах так довго роблять. Просто було незручно за двома одразу спостерігати, і доводилося вставати і ходити з одного боку.

Звичайно, дівчата одразу помітили його і почали тихо сміятися. – Чому ти так пильно дивишся на них? Якщо хочеш познайомитися, одразу спитай, як їх звуть, – порадив батько. – Ні, я не хочу з ними знайомитись, – заперечував Денис. – Тоді чому дивишся? — здивовано спитав батько.

— Просто думаю, вони вночі теж там лежатимуть? — Звісно. У них квитки на верхні полиці. – А вони не турбуватимуть нас? – Ні не будуть. Чому ти так думав? – А якщо вони впадуть на нас із верхньої полиці? — Не думай про це, синку. Точно не впадуть. Вони ж дорослі.

— Ну, я думаю, раптом вони впадуть і полізуть до нас під ковдру. Батько почав сміятися. – Їм, що обов’язково лізти до нас під ковдру? — А куди ж їм подітися? Вночі темно і їм стр ашно стане! – задумливо сказав маленький Денис. Те, що сказав малюк, почув весь вагон, і разом із провідницею почав голосно сміятися. Денису стало ніяково, але він разом з усіма теж сміявся.

КІНЕЦЬ.