Шість років тому чоловік, майже колишній, пішов до іншої жінки. Вони стали жити на нашій дачі. Дитину тієї жінки він не прийняв, відправили його до бабусі, її мами. Спочатку я намагалася з ним поговорити, щоб одумався. Потім припинила спілкування. Якщо любить, то нехай буде щасливий з нею. Ми маємо спільну дочку, якій на той момент було 14 років.

Прийшов привітати доньку з днем народження після 4 місяців життя окремо від нас, і знову ми почали з ним спілкуватися. Говорив, що не може відпустити мене зі свого серця, що я назавжди залишусь для нього найріднішою та найближчою людиною. Завжди був проти розлучення. Казав, що поживе з нею небагато, а потім повернеться. Потім, колись, я втомилася від усього цього і знову припинила з ним спілкування, гнала від себе. Але чоловік знову прийшов із словами, що не може без мене моєї підтримки.

Так у нас тривало 5,5 років. То спілкуємося, то я його жену. А коли приходив, не могла не пошкодувати його. Розумію, що треба було гнати та шкодувати себе. Лаю себе за це. Але зробленого не виправити. І ось у жовтні 2020 року та жінка повідомила, що чекає від нього дитину, а чоловік відправив її до лікарів, бо не хотів цієї дитини. Її дитина на той час вже 5 місяців жила з ними, бо бабусі не стало. Після переривання вона від нього пішла і припинила з ним спілкування, внесла його номер у чорний список і заблокувала скрізь, де можна.

Чоловік прийшов до мене, і попросив розлучення. Як я розумію, він хотів її цим повернути. Не вийшло. Потім передумав розлучатися. І це повторювалося 5 разів. У результаті віддала чоловікові свідоцтво про шлюб зі словами, що якщо йому треба нехай іде і подає на розлучення сам, без мене. І вкотре спілкування припинилося.

За два тижні дочка покликала його на ковзанку. Після ковзанки вони заїхали до нього на дачу чаю попити. І чоловік, таке відчуття, що з головою зовсім перестав дружити, попросив нашу дочку, щоб вона поговорила з тією жінкою про те, щоб вона вибачила його і повернулася до нього.

Після всього цього я подзвонила йому і дуже лаялася. Сказала, щоби забув про нас. Зі сльозами почав проситися назад. Відмовила. Наступного дня приїхав до дочки додому з цукерками та плюшевим ведмедиком вибачатися, потім до мене на роботу з квітами. І я знову пробачила його, дала ще один шанс. Знову настала на ті ж граблі.

Як же я лаю себе за це, за свою жалість і м’якотілість. Два тижні спілкувалися, але якось із прохолодою. На Новий рік приїхав зустрічати до нас. Але свято не вдалося, сидів сумний. Я не витримала і посварилася з ним вкотре. 11 січня у нас розлучення. Він таки подав документи.

Вчора розмовляла з ним, чи розуміє, що це кінець, що мене в житті вже більше ніколи не буде. Відповів, що йде на це усвідомлено, що псує мені життя, що він не зміниться. Любить мене, як матір, як сестру, але жінку в мені не бачить. Говорить мені: «біжи від мене».

Я все це розумію, але сльози ллються і серце болить. Ось така заплутана історія завдовжки 6 років. Все розумію. Що треба відпустити і його, і цю ситуацію. А душа болить. Можливо, вийшла незрозуміла сповідь. Але я не знаю, як мені з усього цього себе витягти. Допоможіть мені будь-ласка.

КІНЕЦЬ.