Останнім часом я усвідомлюю, що час іде настільки швидко, не встигаєш опам’ятатися. Коли ще навчались у школі, то мріяли, аби швидше закінчити її. А після випускного не встигли оглянутися, як минуло цілих десять років.

Олена вирішила організувати зустріч випускників. Ми замовили кафе, домовились про музичний супровід. Загалом починалось все дуже гарно. Як завжди, хтось запізнювався та затримував початок застілля. Але нічого. Почали їсти, спілкуватись, говорити зворушливі тости. Дуже вже дружня була атмосфера за столом. Як же багато всього цікавого та захоплюючого відбулось за цих 11 років.

І ось всі ми були змушені повернути до дверей свої погляди. Там постав доволі мужній, статний, стильний чоловік.  Ми дивились на нього та не могли впізнати, аж поки хтось із колишнього класу викрикнув:

– Які люди! Льонька!

Я ледве зі стільчика не впала. Невже цей прекрасний чоловік і є тим затурканим хлопчиком із останньої парти?

Так склалось, що в шкільні роки із Леонідом ніхто не спілкувався. І річ не в тому, що він був якийсь не такий. Просто настільки правильних та «занудних» людей годі було й шукати. Пів обличчя займали окуляри, не знаю, хто їх підбирав для малого хлопця, одяг як зі старшого брата.

Всі дівчата лише з насмішками дивились на хлопця. Але постійно піддобрювались, коли потрібна була допомога на контрольних, адже хлопець і на правду був розумним. Ніхто, звичайно, точно не знав, проте часто говорили, що мама виховувала його сама. Тато загинув на виробництві.

Зараз цей чоловік перед нами зовсім не схожий на того невпевненого в собі хлопчика. Це вже вам не якийсь там Льонька. Це вже Леонід. Коли він приєднався до нас за стіл, то ми почали розпитувати про його життя. Виявилось, він багато та довго працював, аби досягти того, що має зараз. Нині під його керівництвом працює не одна сотня людей.

До цього часу у Льоні свій бізнес, прекрасна та міцна сім’я, квартира, дача, автомобіль. Наскільки я зрозуміла, то дружина працює з ним пліч-о-пліч, якщо можна так сказати, то права рука. Нещодавно у них ще й народились дівчата-двійнятка, тому доводиться винаймати няню, аби допомагала із доглядом.

Більшість часу ми просто слухали його, навіть перебивати не хотілося. Я навіть забула як кліпати. А потім Леонід сказав, що мусить покинути нашу приємну компанію, оскільки має невідкладні справи. Я впевнена, що не одна із дівчат задумалась про те, що треба було брати на замітку такого парубка, а не бігати за хуліганами. Хлопці також, напевно, були шоковані, щоб сам Льонька виявився успішнішим та крутішим, ніж вони.

Та висновок один: потрібно йти до своєї мети, не залежно від характеру, обставин, перешкод.

КІНЕЦЬ.