Протягом багатьох років підряд продавці квітів біля цвинтаря бачили літню жінку з білими хризантемами в руках.

Вона йшла від автобусної зупинки у бік воріт цвинтаря, завжди строга, серйозна, ні з ким не спілкуючись.

Зовнішній вигляд її говорив, що вона зосереджена на важливій справі і якась провина викарбувалася на її обличчі.

Жінка була миловидною і приємною. Але як часто зовнішність буває оманлива, і душа може бути чорна, як темна ніч…

Цього разу жінка знову з’явилася з білими хризантемами і пішла на цвинтар, довго її не було.

Потім вийшла з воріт і попрямувала до зупинки, йшла невпевненою і нетвердою ходою, а трохи не доходячи до зупинки, раптом почала присідати і… Опинилася на землі.

Троє людей, які стояли на зупинці кинулися до неї, підняли й посадили на лавку.

Була серед них і Тетяна, яка вже продала квіти, жінка років п’ятдесяти, дістала телефон та викликала швидку. Потім вона ж і поїхала з нею до лікарні, по своїй доброті, не змогла відправити ту одну.

…Наступного дня Тетяна приїхала відвідати свою нову знайому Лідію Петрівну, як звали ту жінку.

Вона вже почувалася краще.

– Здрастуйте, Лідіє Петрівно, – сказала добродушно Тетяна.

– А-а-а, моя рятівниця! Здрастуйте, – сказала серйозно Лідія Петрівна. – Називайте мене просто Лідія.

Тетяна кивнула головою.

Якось непомітно вони розговорилися, хоча Лідія за вдачею була людина замкнута і заздрісна.

А Тетяна, навпаки, добродушна, відкрита, готова всім прийти на допомогу.

Вона спитала, де живе Лідія і до кого ходить на цвинтар.

Але Лідія вперто мовчала, наче й не чула запитань. А Тетяна вирішила:

– Ну й гаразд, не хоче розповідати, питати більше не буду. Щось у неї в житті сталося, туга в очах.

Напередодні виписки Тетяна з Лідією сиділи на лавці у лікарняному дворі і раптом Лідія заговорила.

– Тетяно, дякую за все. Адже в мене нікого нема, я сама. І сама я винна у цьому. Сама своє життя таким зробила, а точніше моя заздрість до всього і до всіх.

Виною всьому моя заздрість… А живу я в сусідньому місті, сюди у село на цвинтар я приїжджаю до Марії, перед якою я винна.

Молю прощення у неї, але вона мені не пробачила ні жива, ні покійна я це відчуваю, бо мені краще не стає.

Вона любила білі хризантеми, вирощувала у себе на подвір’ї і завжди говорила всім, що білосніжна хризантема зцілює душу, допомагає розслабитися, приносить спокій…

Лідія трохи помовчавши, знову продовжила свою розповідь.

…З дитинства Ліда заздрила всім, хто красивіший за неї, хто краще одягався, хто краще вчився.

Навіть мати її завжди казала, що вона схожа на свою бабцю Олену, як дві краплі води.

– Свекруха моя Олена, була заздрісна, зла, – казала їй мати. – Ми навіть поїхали від неї подалі. Люди її не любили і цуралися, заразом і нас не любили. Ось ти така сама.

А Ліда не надавала значення словами матері, але повторила шлях своєї бабці Олени.

У сьомому класі побачила, як Сашко однокласник подарував книжку Вірі на день народження і розізлилася.

– Чому їй, чому не мені? – думала вона і незлюбила Віру від заздрощів.

Вирішила вона відвадити Сашка від неї. Відвадила, посварила їх…

Поки навчалася в школі всім заздрила, якщо у когось нові туфлі чи сукня, влаштовувала батькам сварку, вимагала купити їй такі туфлі та сукню.

Вже у десятому класі їй сподобався Павлик, але йому подобалася інша.

Знову заздрість – Павлик має бути її і тільки її. План швидко дозрів у голові, як його спокусити.

Запросила додому, написала якусь небилицю. Павлик прийшов, батьки Ліди поїхали на дачу.

А вона взяла у батьків гроші, купила ігристого і дорогих цукерок. Павлик прийшов і здивувався:

– Лідо, у тебе день народження, чи що?

– Ні, посидимо просто вдвох!

Він здивувався ще більше, але не пішов. Після ігристого обоє розслабилися і все сталося…

Правда Павлик ніби й хотів піти, але Ліда наполягла на своєму. Не встояв.

Наступного дня Павлик прийшов до школи і до тієї дівчинки не підійшов. Але й від Ліди теж відвернувся…

А вона думала:

– Подумаєш, чесним виявився. Зрадив. Образив ту. Навіть і не дивиться в мій бік, та й нехай.

Ось так і почалося доросле життя Ліди. Якщо тільки бачила, що хтось щасливий і притягується один до одного, їй від заздрощів треба було їх розвести в різні боки.

Їй було все одно, вона тріумфувала, коли у неї виходило.

Стала без розбору спокушати, відводити, розлучати, сварити всіх, кого бачила щасливими та усміхненими.

Мати її постійно сварилася і соромила, але їй все було байдуже.

Вже закінчивши школу, Ліда раптом відчула, що чекає дитину. Вирішила, що їй вона без потреби, і пішла на процедури анітрохи не шкодуючи.

Хоча їй сказали, що швидше за все це її останній шанс.

Але не засмутилася Ліда, а навпаки раділа – не треба морочитися.

Вчитися вона не хотіла після школи і пішла працювати на завод.

Тут вона побачила, що її майстер увечері після роботи додому йде разом із дружиною,

Щасливі та радісні про щось щебечуть. І незважаючи на те, що мають двох дітей.

Вирішила Лідія від заздрощів зробити свою чорну справу.

І на роботу вже ходила не працювати, а причарувати майстра.

Опирався майстер довго, був зразковим сімʼянином. Але Ліда була наполеглива і підступна, заздрість її брала.

Зачастив він таки після роботи до неї додому. Коли дружині донесли, вона підійшла до Ліди, бо працювали ж разом. Дружина тільки хотіла було відкрити рота, як Лідія сказала:

– Твій чоловік буде зі мною, до тебе не повернеться, запам’ятай це!

Але з Лідією він теж не залишився, через деякий час повернувся до дружини дітей, просив у них вибачення, діти вмовили матір пробачити батька. І навіть третя дитина у них народилася. А Лідія знову заздрила – вона сама і дітей немає.

Якось зустріла на заводі Миколу. Той приїхав у відрядження, розлучений, скромний, тихий. Закохався в Лідію, ходив за нею по пʼятах.

Вони стали жити разом і побралися.

І навіть «слава», що тяглася за нею, не зупинила його. Не вірив він, що Лідії все одно з ким, коли та де.

Не хотів вірити, коли вона його кидала і йшла на кілька днів із дому, потім поверталася.

Приймав та пробачав. Хотів, щоб вона народила дитину, але дітей не було.

Багатьох чоловіків звела Лідія зі шляху життєвого та сімейного.

Їй було все одно.

…Якось ішла Лідія з роботи і побачила у відчинену хвіртку у дворі приватного будинку жінку, яка ніжно розмовляла зі своїми квітами, білими хризантемами.

– Мої ви гарненькі, ростіть, а я вас поливатиму.

В цей час вийшов з дому її чоловік, високий і симпатичний, підійшов до дружини і обійнявши її поцілував у щоку.

А потім вийшов з хвіртки, закрив її і попрямував у своїх справах. Лідія остовпіла від таких стосунків, а заздрість виповзла з її душі.

– Нічого собі, який у неї чоловік гарний та солідний. А вона дуже звичайна. Як у них все гарненько і дружненько, двір весь у білих хризантемах.

Дізналася у матері, що звуть ту жінку Марія, а чоловіка Сергій, родина хороша, дружня, діти майже дорослі. Відгукувалася мати про Марію добре, і сусіди теж.

І почалася у Лідії чергова справа. Простежила вона за чужим чоловіком, коли той поверталася з роботи. Стежила з-за рогу і ніби ненароком ішла назустріч, іноді вдавала, що зашпорталася на підборах, а він підскакував і допомагав.

Вона дякувала і зазирала у гарні очі Сергія. Його очі не давали їй спокою. Ще вигадувала різні хитрощі і так крапля по краплі звертала на себе його увагу. Чоловік Лідії все бачив, мати теж, навіть намагалася її вгамувати:

– Лідо, побійся Бога, не лізь у сім’ю. Знову за старе, коли вже вгамуєшся, адже не молода вже.

Але Лідія поставила собі за мету. Зупиняла його, розмовляла та кокетувала.

А одного разу він сам зупинився на машині і запропонував підвезти.

А вона застрибнула до нього і з того часу помчало…

Вистава пішла за її сценарієм. Вона навіть могла привести Сергія до себе додому, незважаючи на те, що там чоловік і мати.

Зачинялися у маленькій кімнаті.

І одного разу після чергового такого випадку, чоловік Лідії зібрався і поїхав від неї невідомо куди.

А вона й не переймалася, Сергій перейшов до неї жити.

Перші три місяці жили добре і дружно, але потім раптом Сергій почав сумувати за Марією, коли вона проходила повз їхній будинок, біг за нею і просив вибачення, навіть ставав на коліна, а Лідія все бачила з вікна.

– Лідо, я любив і люблю тільки Марію, з тобою я помилився, не та ти жінка, яка мені потрібна. Бігаю між вами, що ти зробила зі мною?

А вона сміялася у відповідь. Сергій із впевненого став невпевним, безвільним. Лежав цілими днями на дивані, звільнився з роботи. А коли бачив, що його дружина Марія проходила повз, вискакував і гукав услід:

– Марійко, пробач мені!

Але Марія гордо і мовчки проходила повз і ні слова не сказала ні йому, ні Лідії.

А Лідія, забравши в неї чоловіка, знову заздрила Марії. Заздрила її спокою, розсудливості та витримці.

Сергій їй набрид, не такого чоловіка мріяла поруч із собою бачити.

А одного разу сталося найгірше. Не стало його уві сні.

Восени пішов Сергій у кращий світ.

Лідія заздрила Марії в душі за те, що вона поводилася гідно і не показувала вигляду, як їй неприємно і прикро за чоловіка.

Заздрила її доньці вагітній, з якою Марія йшла задоволена під ручку і посміхалася.

А Лідія знову заздрила:

– Бач, усміхаються, щасливі попри все, – і додавала слідом погані слова.

Але раптом гримнув грім серед білого дня. Коли Лідія була на роботі, пішов дим у них з будинку. Мати її якраз слаба лежала, не могла впоратися і кликала на допомогу.

В цей час повз проходила Марія і не роздумуючи кинулась на допомогу.

Знайшла матір Лідії і ледве вивела її на поріг будинку. Вивела стару жінку за поріг, і в цей час сталося найгірше… Щось посипалося зі стелі. Не стало Марії, а мати Лідії прожила ще чотири роки після того.

Коли Лідія дізналася про все, вона була вражена. Марія була дуже шкода і вдячна була їй за матір. Діти Марії поховали її у селі, де вона народилася та де поховані її батьки. На одному цвинтарі із Сергієм не захотіли ховати. Марія його ж так і не пробачила…

…– Ось і їжджу щороку в день, коли не стало Марії до неї на могилку і вимолюю пробачення, приношу їй білі хризантеми, які вона дуже любила. Ця квітка – символ чистоти та чесності. Марія була такою. Вона – чистота, а я – порочна, – говорила сумно Лідія, а Тетяна дивилася на неї з жалем та співчуттям.

– Тетяно, ну чому я руйнувала все навколо себе, виходячи зі своїх ницих мрій? Зараз немає нікого поряд зі мною, я сама. А ти єдина, кому відкрила свою душу.

Мабуть, уже мало мені залишилося, «віддячує» мені Господь за всі мої гріхи. Це я зараз розумію чітко і намагаюсь відмолити їх. Я прожила несправедливе життя. Хай простить мене Господь, хай простять мене люди.

Дякую, що ти єдина, з ким я спілкувалася останніми роками і дослухала мене до кінця…

…Наступного року не приїхала Лідія на цвинтар з букетом білих хризантем.

Тетяна, яка продавала квіти все чекала на Лідію. Але її вже не було…