Ліда метушилася біля плити. Вся родина зібралася у жінки в дома. – Ідіть за стіл. Все готове, – гукнула Ліда. – Йдемо, – хором відповіла вся дружня родина. Всі сіли за стіл, і почали вечеряти. Раптом пролунав незрозумілий дзвінок з кухонної шафи. – Що це? – здивувався Олег, чоловік Ліди. Жінка почервоніла. Вона підійшла до шафи, відчинила ящик і дістала звідти старий телефон. – Це мені дзвонять, – тихо сказала Ліда і вийшла з кімнати. Вся сім’я за столом переглянулася, не розуміючи, що відбувається

 

– Лідо, ну не плач, ну не ти перша, не ти остання. Ну пішов чоловік до іншої, але ж життя на цьому не закінчилося, у тебе дочка, її треба піднімати,— говорила мама своїй дочці.

– Мамо, я все розумію, але добре б просто пішов до іншої, до чужої, а то до найкращої подруги. Я їй все про нас розповідала, всім ділилася, а вона тим часом з ним була, – плакала Ліда.

– Ну, що ти можеш зробити з цим? Нічого. Хватить плакати, – заспокоювала мама свою дочку.

– А знаєш, мамо, для мене було б краще, якби його не стало. Хоч пам’ять світла про нього лишилася. А так перекреслено та викинуто з життя найкращі роки життя. П’ять років, ти уявляєш, п’ять років у брехні та зраді, – плакала Ліда.

Матері не було чого відповісти на ці слова дочки.

Вона тихенько гладила її по голові, як маленьку, як у дитинстві.

Ірина Павлівна розуміла одне, її доньці зараз дуже погано і вона потребує її допомоги, підтримки.

– Давай-но, вийдемо на вулицю прогуляємося, – запропонувала вона своїй дочці.

– Ой, та ти що, я бачити зараз нікого не можу, – запереживала дочка.

– Давай, давай, піднімайся, нічого тут сидіти, сльози лити.

Ірина Павлівна взяла дочку під руку, і вони пішли парком. Стояло тепле літо. У парку грали діти, на лавках відпочивали жителі. Ліда з сумом дивилася навколо, але нічого не бачила, крім свого пережиття, яке було усередині неї.

«Це йому з рук не зійде, я поки не знаю як, але обов’язково йому «віддячу» , – думала Ліда.

Минали дні, а за ними тижні, а потім місяці, але пержиття не вщухали у душі Ліди.

– Я скільки разів тобі говорила, не спілкуйся з батьком, – говорила Ліда вкотре своїй дочці Оксані.

– Мамо, але він мені сам подзвонив, а я не втрималася і взяла слухавку.

– Він зрадник, розумієш, зрадник. Він зрадив мене, моє кохання, зрадив тебе. Заради іншої жінки він залишив нас з тобою.

– Ну, я – в чому винна, – гукнула Оксана. – У чому я винна перед тобою, чому ти мене постійно свариш?

Ліда справді всі свої переживання відображала на дочці. Раніше такого не було.

«Все одно я йому віддячу», – повторювала просебе Ліда.

Ліда встала, і, хитаючись, підійшла до дзеркала. Те, що вона побачила у дзеркалі, її здивувало.

“Невже це я?” – сама у собе запитала Ліда. Їй довелося визнати, що її очі не обманюють. Із дзеркала на неї дивилася зовсім інша жінка.Від тієї Ліди, яку вона знала раніше, не лишилося й сліду.

Ліда рішуче відійшла від дзеркала. Тепер вона знала, що їй треба робити. Насамперед вона прийняла душ і відчула себе краще.

Щоранку Ліда ставала перед дзеркалом і говорила: «Я впораюсь. Я сильна. З минулим покінчено. У мене почалося нове життя».

Ліда записалася на курси підвищення кваліфікації за своєю професією. Колись вона закінчила інститут дизайнерського мистецтва. Але це було давно. Кваліфікацію потрібно підвищити. Паралельно вона шукала роботу. І, нарешті, їй пощастило. Її прийняли на роботу до одного з агентств, вона успішно пройшла співбесіду.

Ліда була цілеспрямованою жінкою і йшла вперед, не оглядаючись назад. Через кілька років вона стала успішним дизайнером і відкрила свою фірму, спочатку невелику, але попит народжував пропозицію. Поступово замовлень ставало дедалі більше. Її фірма процвітала, а Ліда отримувала добрі гроші. Поступово вона зовсім викреслила зі свого життя той відрізок життя, який пов’язував її з чоловіком.

Відносини з дочкою також налагодилися. Дівчинка все рідше спілкувалася з батьком, а потім зовсім перестала. Ліда зробила так, щоб Оксані було цікаво проводити час удома з матір’ю. Ліда зробила все для того, щоб дочка відчувала, що мама їй подруга, але при цьому не переходила за межі стосунків матері та дочки.

Оксана, бачачи роботу матері над собою та над їхнім життям, і поважала свою матір.

Якось Оксана сказала Ліді: «Мамо, а знаєш, я пишаюся тобою. Спочатку я думала, що ти ніколи не піднімешся, так і будеш все життя плакати і втирати сльози, а тепер я бачу, яка ти стала сильною, як багато ти робиш для мене, і для нашої родини».

– Ми ж сім’я, мамо?

– Звісно, ​​дочко, ми сім’я.

Спочатку дуже важко було Ліді, а потім вона втягнулася в новий, раніше не знайомий їй, стиль життя. Вона поміняла квартиру, зробила у новій квартирі шикарний ремонт, купила машину, з дочкою вони щороку їздили на відпочинок до моря.

Ліда ніколи не плакала, ніколи не здавалася. Але була в Ліди одна маленька таємниця від дочки. Вона зберігала телефон із старою сім-картою, на той випадок, якщо колишній чоловік зателефонує. Все-таки десь далеко, на задвірках своєї свідомості, Ліда була впевнена, чи майже впевнена, що чоловік зателефонує.

Але поки що старий телефвін мовчав.

– Оксано, я хочу з тобою серйозно поговорити, – почала обережно Ліда.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩