Сестрі мого чоловіка було лише тридцять п’ять, коли вона потрапила до автоkатастрофи. Дітей вона виховувала сама, з чоловіком давно в роз лученні.

Діти після kатастрофи потрапили до дитячого будинkу. Чоловік мій, коли про це дізнався, одразу сказав: -Я обов’язково маю їх забрати. З одного боку, я пишалася рішучістю мого чоловіка, він поступав як гідна людину, з іншого боку, мені було дуже страաно.

Я була зовсім не готова до материнства, а тут йшлося про опіку над двома вже відносно дорослими дітьми. Старшому синові сестри чоловіка вже було вісім, а молодшому п’ять. Це вже майже сформовані люди. Проте залишити дітей у дитячому будинkу ми не могли, невдовзі вони приїхали до нас.

Діти з самого початку поводилися дуже скромно, замкнуто. – Вони згодом до нас звикнуть, почнуть довіряти і поводитимуться більш відкрито, – казав Діма.

Я сподівалася, що так і буде. Тільки час минав, а діти не розкривалися. Вони були якимись зляканими, кидалися від будь-якого гучного звуку. Ну я розумію, що вони кілька місяців після смер ті матері жили в дитячому будинkу, їм довелося нелегко, але ми не давали жодного приводу нас боя тися.

Пізніше молодша дитина зізналася, що в дитячому будинkу їм сказали поводитися дуже добре, бо ми їх повернемо туди. Мене, щиро кажучи, це дуже розлютило. Як можна так залякувати маленьких дітей, яким і так нелегко довелося?

КІНЕЦЬ.