Лариса розглядала себе у дзеркало: продовгувате обличчя, тонкі губи, а очі холодні, світло-сірі.

Треба ж було вродити такою. Тільки волосся й подобалося – чорне, густе. Вона мала довгий чубчик до самих очей.

-Ти вся у батька. А він був красенем, інакше я не закохалася б у нього, – заспокоювала мама. – Подорослішаєш, зрозумієш, що в тебе витончена краса. Не всі оцінять, звісно.

Батька Лариса не пам’ятала і не знала. Він пішов від них, коли їй і двох років не було.

Пам’ятала вона дядька Романа – веселуна з червоним обличчям. Він підкидав її аж до стелі й сміявся.

Завжди приходив до них із цукерками, пряниками, чи якоюсь дешевою іграшкою. Лариса любила його. Мама здавалася з ним щасливою та веселою. Досі Лариса пам’ятала його, і вважала його справжнім чоловіком.

Коли Лариса стала старшою, то запитала маму, чому вони не побралися.

-Він був одружений. Син у нього…

У голосі мами навіть через багато років відчувалася туга.

Потім був дядько Володя. Але його Лариса виставила сама. Від нього пахло шкарпетками і паливом. Був він маленьким, миршавим. Опущені куточки очей надавали обличчю сумного вигляду. Усміхався він рідко. Завжди приходив з ігристим, чи біленькою і шоколадкою.

-Яка ж вечеря без ігристого? Для підняття настрою та розвантаження після важкого трудового дня, – говорив він, бачачи невдоволений погляд дванадцятирічної Лариси.

Мама спочатку ігристого пила мало, а потім пристрастилася.

Сама почала купувати до вечері. Якщо дядько Володя не приходив, мати гульбанила сама і плакала на кухні. Лариса була вже не маленька і розуміла, що якщо так піде й надалі, то погано буде всім.

Якось, коли матері не було вдома, вона підсіла до дядька Володі і прямо запитала:

-Дядько Володя, а ви одружений?

Він розгубився, часто закліпав очима.

-А ти звідки знаєш?

-Ідіть до дружини прямо зараз, – різко сказала Лариса.

-Ти чого це розкомандувалась? Я прийшов до матері, а не до тебе.

-Значить, і до мене. А мені ви не подобається. Або ви підете, або я все розповім вашій дружині, насупивши брови, сказала Лариса.

Злякався він, чи ні, от тільки Лариса його більше не бачила. Мати плакала, брала ігристе й чекала.

-Все досить. Якщо не перестанеш гульбанити, я піду, чуєш? – сказала Лариса і вилила ігристе в мийку.

Мати плакала, казала дочці, що з її вини не змогла влаштувати своє особисте життя. Але гульбанити перестала.

Яскрава рудоволоса красуня раніше приваблювала чоловіків. Але з віком краса поникла, густе волосся порідшало і посивіло.

Чоловіки все рідше з’являлися в їхньому домі на радість Лариси, а потім зовсім зникли.

Лариса після закінчення школи вступила в інститут.

-З твоєю зовнішністю – саме те, – недобре сказала якось мати.

Із Миколою Лариса познайомилася на святі «Студентська весна». Він одразу став до неї залицятися.

З ним було легко, цікаво, надійно. Микола не квапив події, не робив спроб поцілувати її. Лариса звикла, що він завжди поряд.

Коли на другому курсі, соромлячись, він зробив їй пропозицію, Лариса відповіла, що рано думати про заміжжя, вони студенти, як і на що житимуть?

-І даремно. З твоєю зовнішністю та характером тобі важко буде знайти чоловіка. Погоджуйся, а то в дівках залишишся, – зітхала мама. – Спокійний, не гульбанить, з хорошої родини… Чого тобі ще треба?

І Лариса погодилася… Після скромного весілля молодята стали жити у Миколи, у маленькій квартирі з крихітною кухнею, тісним коридором і тонкими стінами. Два роки тому не стало батька, і Микола не хотів залишати маму одну.

Вночі Лариса не могла розслабитися, знаючи, що за стіною спить мама Микола і все чує.

Тому вони робили все квапливо і тихо. У таких умовах Лариса навіть думати не могла про дітей. Вранці вона ніяково ховала очі.

Мама на тісній кухні була хазяйкою і всіх це влаштовувало. Коли Лариса рвалася допомогти, вона казала, що удвох тут не розвернутися, що молода дружина встигне ще напрацюватися, а поки нехай не заважає, їй на радість дбати про сина та невістку.

Грошей не вистачало, на дві стипендії та мамину пенсію не проживеш. Микола влаштувався охоронцем на склад, працював дві ночі через дві. Ларису це влаштовувало. Вона мріяла, що після закінчення інституту вони поїдуть на заробітки. Більшість так і робили. Але Микола категорично відмовився. Не хотів лишати маму одну.

-Давай квартиру в кредит візьмемо, – просила Лариса. – Хоч щодня їзди до мами, але будемо жити окремо.

-Ага, і всю зарплату віддавати за квартиру? А жити на що? Давай трохи потерпимо, встанемо на ноги, тоді… – повторював Микола.

Якось Ларису відправили від школи, де вона працювала, на три дні на конференцію в інше місто. Вона раділа можливості відпочинку

Чоловік на конференції було мало, і жінки надавали їм найпильнішу увагу. Особливо вирізнявся красень Максим. Жінки з його появою витягувалися в струнку, поправляли зачіски, розтягували в посмішці губи в помаді.

Лариса була чи не наймолодшою ​​на конференції, зі сміхом спостерігала за жіночими хитрощами із привернення уваги красеня.

Якось, не дослухавши нудну доповідь, вона вийшла з конференц-залу, сіла на стілець у холі, чекаючи на перерву. Максим вийшов слідом і підсів до неї.

-Нудно, правда? Далі ще гірше буде. Може, краще містом погуляємо? А то так і поїдете, нічого не побачивши.

І Лариса погодилася.

На конференцію вони того дня не повернулися. На його машині побували у багатьох історичних місцях. У ній все й трапилося… Ніч вона провела у Максима.

Вранці разом вони зайшли до конференц-зали, добряче запізнившись.

-Краще не знайшов, окрім цієї? – читалося в заздрісних поглядах жінок.

Конференція закінчилася, педагоги роз’їхалися, а Лариса на кілька днів затрималася у Максима.

Подзвонила додому, сказала, що заслабла, приїде, як тільки видужає.

-Облиш ти це. Що тебе там тримає? Добре б діти були, а так… Заради чого? – умовляв Максим Ларису, після того, як вона розповіла про своє заміжжя.

Максим теж був одружений, але недовго. Після розлучення дружина знову вийшла заміж і поїхала з донькою в Канаду.

-Чому я? – запитувала його Лариса.

-А чому ні? Ти незвичайна. Схожа на екзотичного птаха, що залетів помилково сюди. Інші – ходячий звіт правил і норм дисципліни. Тобі б у кіно зніматися, – говорив Максим, погладжуючи Ларису по плечу.

-Я не можу так одразу все кинути, але обіцяю подумати, – відповіла вона.

Всю дорогу додому вона думала про пропозицію Максима. У тісній квартирі одразу пошкодувала, що повернулася.

Микола її ні про що не питав. Він зрадів поверненню дружини, але поводився досить стримано. Лариса зі страхом думала про майбутню ніч – Микола скучив і захоче близькості.

Але він пішов на чергування. А Лариса вперше за останні ночі змогла виспатися.

Згадуючи простору квартиру Максима, вона знову завела розмову про квартиру, і Микола просив почекати.

-Все, не можу так жити. Не можу! Хіба ти не бачиш, що ми стали братом і сестрою? Як діти однієї матері. Ти нічого не хочеш міняти. У нас ніколи не буде своєї квартири. Ніколи. У таких умовах навіть дитина не хоче з’являтися на світ. Я скоро не зможу народити… – пошепки казала Лариса вночі.

-Я знав, чекав цю розмову. Я не звинувачую тебе. Ти повернулася інша… – спокійно відповів Микола.

Наступного дня Лариса написала заяву на відпустку власним коштом і поїхала до Максима. Він зрадів. Але одна справа залишитись на ніч, інша справа жити разом. Лариса одразу зрозуміла, що зробила помилку, приїхавши. Максим був ласкавий і ніжний. Але Ларисі не вистачало задушевних розмов, жартів Миколи. За роки спільного життя він став невід’ємною її частиною. Вона не могла не думати, як він там один.

Максим не розумів Ларису. Злився на її даремні переживання про невдаху чоловіка. Вночі Лариса не спала. Вона розуміла, що немає ідеальних стосунків, людей… І ніяк не могла звикнути до Максима, що спав поруч, на великому ліжку, сумувала за Миколою.

До того ж виявилось, що Лариса зовсім не вміє готувати. Картопля була пересмажена, а макарони були, як каша. Адже раніше готувала мама Миколи.

Бачачи її негаразди на кухні, Максим вранці обмежувався чашкою кави, обідав на роботі, а на вечерю вони йшли в кафе, ресторан або до когось у гості з його друзів. Це ще більше наштовхувало Ларису на думку, що вона зробила необачну помилку.

Одного разу, коли чергової безсонної ночі Лариса намагалася знайти вихід – жити далі з Максимом, з почуттям провини та докорами совісті, або повернутися у тісну квартиру до Микола, раптом задзвонив телефон.

Лариса тихенько присіла на ліжку, щоб не розбудити Максима і взяла слухавку.

-Мамо? – здивувалась вона. – О, Господи, чого так пізно?! Що трапилося?!

-Що, донечко, втекла, так? – раптом почала мати. – Чоловіка покинула?! Чогось подібного я й чекала. Та ти вся у батька! – сказала мати.

-Ти подзвонила мені серед ночі, щоб сказати про батька? До ранку не могла зачекати? – шипіла в трубку Лариса.

-Не могла! Тут у нас таке робиться… Я навіть не знаю, як тобі сказати…

Лариса слухала матір і не вірила своїм вухам. Микола дуже заслаб і він у лікарні.

-Що трапилося? З мамою щось? – Максим сів і протер очі.

Лариса скочила з ліжка і почала одягатися.

-Мені терміново треба додому.

-Вночі? Почекай до ранку. Я на машині відвезу тебе, – намагався втримати її Максим.

-Ні. Виклич таксі…

Вона приїхала першим поїздом. Дві години тремтіла в плацкарті поїзда. Дісталася лікарні, коли вже було видно.

У лікарню її не пустили. Рано.

-Будь ласка, там мій чоловік, пустіть мене до нього, – то вимагала, то, плакала, умовляла вона чергового лікаря.

Той здався. Попросив медсестру принести халат.

Лариса увійшла в палату і побачила біле обличчя Микола… Вона сіла на стілець, взяла руку чоловіка і притулилася до неї щокою, ридаючи і примовляючи:

-Я тут. Я повернулася. Я з тобою. Пробач мене. Я більше не поїду, тільки живи…

Лікар і медсестра, безуспішно намагалися забрати Ларису від чоловіка.

Потім облишили її, взявши обіцянку не плакати і не кричати.

Ішов час, Лариса втомилася від дороги, хвилювань і тривоги, заснула, поклавши голову на руку Микола.

-Ларисочко, ти? – почула вона крізь сон і підвела голову.

-Отямився, Микольцю! Я зараз… – вона кинулась до дверей і закричала в коридор. – Він прокинувся. Лікарю. Швидше!

Потім приїхала мати Миколи. Лариса відводила очі, але з палати не вийшла. Мама плакала, просила вибачення в обох, що розуміє, як їм важко… Ні докорів, ні претензій, тільки лагідний стомлений погляд, сповнений переживань за життя сина.

Після лікарні Лариса заїхала до своєї матері. З подивом зустріла у неї в гостях Романа.

-Ми ось, з твоєю мамою… Вирішили знову… Я, нарешті, розлучився, – сказав він, поглядаючи на збентежену і помолоділу від радості маму.

-Та що ви, дядько Ромо. Я тільки рада.

-До речі, його дружина поїхала до батьків. Квартиру поки що залишила, не стала розмінювати, чи продавати. Ми вирішили, що там вам із Миколою буде краще, ніж у його тісній квартирі, – повідомила мама.

-Мама! – Лариса кинулася до неї та обійняла.

Вона не пам’ятала, щоб колись вони сиділи з нею і розмовляли спокійно, довірливо, як мама та донька. І Роман не сміявся, як раніше, а казав, що допоможе переклеїти шпалери.

Життя налагоджувалося. Микола одужував, хоч і повільно.

Після виписки Лариса одразу привезла його у квартиру Романа. Там уже чекала і його мама.

-Я сама вечерю приготувала, Валентина Дмитрівна навчила, – хвалилася Лариса.

Коли мати Миколи поїхала, Лариса розібрала ліжко.

-Лягай, відпочинь. А я ляжу на дивані. Ти, мабуть, ще слабий…

-Не слабий. Мені соромно, що ти сама…

-Ти пробачиш мене? – зазирнула йому в очі Лариса.

-А ти мене? – Микола обійняв Ларису.

Щастя воно таке. Шукаєш його, біжиш за ним, а виявляється, воно весь час було тут, поряд, тільки простягни руку. Й іншого не треба.

Через три місяці Лариса завагітніла. Вона переживала, що це дитина Максима.

-Ні. Занадто короткий термін. Порадуйте чоловіка і перестаньте хвилюватись. Вам не можна… – сказав лікар.

КІНЕЦЬ.