Аня nотраnила в дuтбудuноk, коли їй було 3. Вона не пам’ятала своїх батьків, лише хлопчика, що nлакав. Вона бачила його щодня уві сні, і намагалася його заспокоїти. Незабаром із нею сталося диво.

 

Аня потрапила до дитбудинkу при живих батьках. Їй було лише три роки. Аня не пам’ятала своїх батьків, хоч намагалася згадувати риси обличчя матері. У неї в пам’яті залишився лише один плач, nлач хлопчика. Ким він був? Чому nлакав? Аня не знала. Аня не втрачала надії, що мати за нею повернеться.

Вона сиділа цілими днями біля вікна і чекала на маму. Ночами їй снився сон, щодня один і той же: вона намагається заспокоїти хлопчика, що плаче, але не знає, що зробити. Вона уві сні кричала на всю кімнату: «Тихіше, не nлач, я скоро прийду!» Одного ранку Аню покликали до кабінету директора, сказали – до неї прийшли.

— Ви впевнені? До мене? Дівчинка подумала, що то мати. Але помилялася. У кабінеті вона побачила незнайому пару. Коли Аня увійшла, вони замовкли, дивилися одне на одного. Потім жінка представилася і запитала її: — Чи не проти прогулятися з нами? Аня кивнула на знак згоди, вони взяли її за ручки та вийшли у двір. Вони гуляли, чоловік та жінка розповідали, чим вони займаються, які у них є інтереси.

Жінка додала, що у них є собачка, її звуть Рікі. Це єдине, що Аня запам’ятала, адже у її маленькій голові не знайшлося місця для складних назв їхніх посад. Мету свого візиту вони не позначили, але Аня добре знала, що зазвичай такі прийомні батьки знайомляться з дітьми, які їм сподобалися. Якщо вони повертаються, значить – не передумали. А вони повернулись.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩