У нас с Русланом був прекрасний шлюб. Ми розуміли та підтримували одне одного. Ще на початку подружнього життя домовились, що спершу поживемо для себе, а вже потім будемо думати про батьківство.

Я відчувала себе неймовірно щасливою поряд з чоловіком. Нам завжди було про що поговорити, ми ніколи не нудьгували разом. Кожен день був сповнений яскравих моментів та ніжних почуттів.

Я знала, що між нами цілковита взаємність. Коханий дбав про мене та завжди знав чим потішити. Я думала, що нічого не може вплинути на його ставлення до мене. Та одного дня дізналась, що вагітна і ми скоро станемо батьками.

Важко було тримати цю радісну звістку в собі. Я цілий день посміхалась і не могла дочекатись, коли Руслан повернеться з роботи, щоб поділитись з ним новиною.

Але реакція коханого мене приголомшила. Замість того, щоб обійняти мене та порадіти нашому спільному щастю, він почав кричати та сваритись. Питав, як я таке взагалі допустила? А також, що не хоче дитини й не розуміє, як це трапилось. Ми ж не планували вагітність.

Мене у ту мить наче холодною водою облили. Я відчувала себе роздавленою та приниженою. Не без його участі я завагітніла, то чому тепер маю щось пояснювати й виправдовуватись? Ніхто ще ніколи так мене не ображав і не робив мені так боляче.

Руслан взяв куртку та вийшов на двір. Його не було понад годину. За цей час, чого я тільки не думала. Не хотілось уявляти, що наша сім’я зруйнується і мені доведеться стати матір’ю одиначкою. Зрештою, Руслан таки повернувся і зразу покликав мене на серйозну розмову.

Образа все ще не покидала мене. Але невизначеність була нестерпною та затьмарювала усі інші почуття. Вирішила вислухати, що він мені скаже.

– Зрозумій, у мене є непереборний страх. Я боюся мати дітей. Ти кохання усього мого життя, ти для мене найдорожча людина у світі. А ставати батьком я не планував. Це ще родом з дитинства. Моєї матері не стало, коли вона була ще зовсім молодою. Спершу, все було добре, а потім у неї почала боліти спина. Через проблеми із хребтом, між лопатками виріс горб. Лікарі нічим не могли допомогти. Сказали, що це якийсь генетичний збій. І це захворювання може передатись через покоління по жіночій лінії.

Тому я й так злякався. Дуже боюсь, що коли в нас буде дівчинка, вона може успадкувати від бабусі цю біду. Я не хочу, щоб вона і ми поряд з нею страждали.

Я не стримала сліз. Вже подумала, що це кінець наших стосунків і Руслан стане моїм головним розчаруванням у житті. А він відкрив мені душу і я покохала його ще сильніше.

КІНЕЦЬ.