Закінчивши школу моя донька вступила до столичного університету. Ще бувши студентко, познайомилась з майбутнім чоловіком. Почали зустрічатись, потім вона переїхала до нього, щоб жити разом, а згодом відгуляти весілля. Марині подобається життя у великому місті, повертатись в село вона не планувала. І до мене в гості приїжджали не часто. А коли у них народився синочок, то взагалі перестали мене провідувати.

Звісно, запрошували до себе. Але кожного разу я чемно відмовляла, адже дорога не близька. Та одного дня до мене зателефонувала донька, щоб повідомити, що вони завітають усією сім’єю та залишаться у мене на місяць. Я тішилась, що скоро побачу рідних.

Сподівалась, що донька допомагатиме з хатніми справами, разом готуватимемо їсти. А зять міг би зробити чоловічу роботу, яка давно простоює, бо нема кому тим займатись. Чоловіка не стало п’ятнадцять років тому. Але з першого дня я усвідомила, що всі сподівання були марними.

Діти, звиклі до столичного життя, не збирались прокидатись зрання. Колись Марина з самого ранку була на ногах. А нині до обіду валяються в ліжку. У зятя робочий день починається після обіду і працює він до півночі. Ось такий графік. І дитина призвичаїлась до такого ж режиму.

Прокидається сімейство приблизно о дев’ятій.. Варять каву, якусь зарядку модну виконують. Так пів дня й минає. Я їх до іншої зарядки можу долучити: хай би взяли сапку, граблі й на город. Розім’ялись би, як слід і платити ні за що не треба. Поївши, лишають брудні тарілки. Донька іноді запитує, чи потребую я її допомоги. Може б потребувала, як би вони не спали так довго й не возились ще потім пів дня.

Зять теж не перетрудився. Полагодив завісу на воротах, поскладав дрова, та й по всьому. А самі регулярно ходять до озера купатись та засмагати, або у прилісок на прогулянку.

Поведінка онука – це взагалі окрема тема. До того неслухняна дитина. Не всидить на місці. Я вже не справляюсь з ним. Видно прогалини у вихованні. Вредний, тільки й дай попустувати. Але донька із зятем не хочуть мене чути. В них своя правда.

Кажуть, що це така методика виховання: до трьох років дитині можна все, що не шкодить її здоров’ю. Але, як вони не розуміють, що саме зараз формується світосприйняття. Якщо засвоїть, що така поведінка є нормальною, то потім важко буде перевчити.

Не хотілось би цього визнавати, але я рахую дні, коли вони нарешті поїдуть.

КІНЕЦЬ.