Катя вийшла заміж у тридцять чотири роки. У її подруг давно сім’ї, діти, в однієї в садок ходять, в іншої в школу.

З Павлом вона познайомилася на роботі, він три роки тому приїхав із сусіднього міста, працював електромонтером. У Каті не працював один з електричних приладів, викликали спеціаліста, прийшов Павло. Він замінив розетку, прилад запрацював, швидко усунув причину. Катя бачила, як він увійшов до кабінету, пильно глянув на неї і посміхнувся, вона ще подумала, що в неї щось не в порядку, оглянула себе в дзеркало, нічого не помітила.

Коли Павло йшов, обернувшись у дверях, весело сказав:

– До зустрічі, Катя!

– До побачення, – машинально відповіла Катя.

Увечері після роботи Катю зустрів Павло з квітами, коли вона, не чекаючи на сюрприз, вийшла з роботи, повернула праворуч до зупинки автобуса, він перегородив їй шлях.

– Катерино, запрошую вас в мою машину, я підвезу Вас до дому, а взагалі хочу запросити прогулятися.

Катя спочатку розгубилася, потім прийняла квіти та поїхали до парку. З тих пір вони зустрічалися, і приблизно через сім місяців, він зробив їй пропозицію. Катя погодилася, вона давно хотіла справжню сім’ю, сподівалася на щасливе життя з чоловіком, виростити дітей та разом зустріти старість.

Перші два роки пролетіли миттєво, вони були щасливі, народився син Михайлик, потім ще за три роки народилася донька. Катя була чудова господиня, чоловіка зустрічала увечері смачною вечерею, вдома порядок. Чоловік спочатку допомагав, грав і гуляв з дітьми, але поступово якось перестав брати участь у вихованні дітей. Так би мовити, самоусунувся. Катя працювала, діти вже навчалися у школі.

Якось Павло прийшов з роботи дуже «веселим». Катя здивувалася, з ним таке бувало дуже рідко, але у такому вигляді вона його ще не бачила.

– Нічого собі, Павло, що сталося, де ти був?

Поклала його спати, подумала, може, у когось день народження на роботі відзначали. Але Катя не здогадувалася, що на неї чекає попереду, це було лише початком. Щоразу все частіше і частіше чоловік приходив у такому стані. Вона намагалася поговорити з ним, але чула у відповідь, що це востаннє. Так і не дочекалася, коли настане цей його «останній раз».

Якось Павло сказав:

– Давай поїдемо до моєї матері, в моє місто, а то тут я не зможу зупинитися. У мене там є будинок, залишився від бабусі, будинок хороший, добротний, житимемо там.

Каті шкода залишати роботу, квартиру, діти навчаються у школі. Їм треба міняти школу, друзів. А з іншого боку він хоче зупинитися, і запропонував це сам. Катя обмірковувала, зважувала, та все-таки відмовилася від переїзду. Павлу не сподобалося рішення Каті:

– Чому ти відмовляєшся від переїзду? Там моя мама, їй буде веселіше, зробимо ремонт у будинку. Та й у своєму будинку жити краще, ніж у квартирі. А тут у мене друзі, я їм не можу відмовляти, тож після роботи приходжу у такому вигляді. І зупинити це ніяк не можу.

Катя навела свої аргументи:

– Дітям доведеться міняти школу, друзів, мені доведеться шукати там роботу, тут усе влаштовано. Поміняй своє місце роботи, можна влаштуватися в іншу організацію. Або тобі одному поміняти, або нам усім доведеться кардинально міняти життя. Навіщо? Не бачу сенсу.

Катя щиро дивувалася:

– Ти до своєї матері в гості завжди їдеш сам, навіть дітей ніколи не береш, а тут раптом вирішив, що нам треба переїхати до неї ближче. Краще б дітям приділяв більше уваги, вони вже великі, їм не вистачає твого спілкування. Взяв би Михайлика на рибалку, або ще кудись сходили, з’їздили.

Павло на це реагував, як завжди, однією фразою:

– Я ж виріс без батька, і вони виростуть.

– Але в тебе його не було, а в наших дітей є поряд батько.

Але Павлу марно щось пояснювати. Він не цікавився дітьми, прийде з роботи, відіспиться, і знову на роботу, і все спочатку.

Місяця через три після розмови про переїзд, Катя прийшла з роботи, дітей не було вдома, донька у музичній школі, Михайло у волейбольній секції. Коли увійшла до квартири, побачила, що на вішалці немає речей чоловіка. Пройшла в кімнату, двері шафи відчинені, і на полицях із його речами порожньо. Жінка пройшла на кухню, коли раптом побачила на столі записку: – «Вибач. Я йду від вас». До неї дійшло, чоловік зібрав речі та поїхав. Не з’ясовуючи стосунків, нічого не пояснюючи, поїхав у невідомому напрямку.

Катя не знала, куди попрямував чоловік, але здогадувалася. Через деякий час дізналася від його колеги, що він поїхав до матері. Він хвалився чоловікам, що там у нього є кохана жінка, його однокласниця. В один із приїздів до матері, він зустрів її, і закрутилося.

Катя роздумувала:

– Тому він і пропонував нам переїхати? А навіщо ж тоді ми йому там? І що було б, якби ми переїхали? Все одно пішов би? Як добре, що я наполягла на своєму. Як відчувала, що нічого доброго не вийде.

Катя довго не засмучувалася, поїхав і поїхав. Вона з дітьми, у неї робота, діти стають дорослими, настав час думати про їхнє майбутнє. Михайло весь у спорті, хоче вступати до фізкультурного інституту, а донька мріє стати юристом.

Пройшло багато років, Катя на пенсії. Діти вивчилися, Михайло одружився, народився син у нього, Сергійко, коханий онук Каті. Донька після закінчення інституту одружилася з однокурсником і поїхала з ним у Київ. У них вже двоє дітей, дві внучки-двійнята, але Катя їх бачить рідко. Живуть далеко, там бабуся з дідусем з боку чоловіка, онучок люблять. Вони завжди у них під наглядом.

Катя заміж більше не виходила, не зустрівся їй такий чоловік, з ким вона хотіла б зустріти старість. Про колишнього чоловіка нічого не чула, діти також нічого про нього не знали.

Катя приїхала із Києва, ​​вона гостювала у дочки. Внучки бабусю бачать рідко, тому від себе її не відпускали, скрізь водили за собою, вони двійнята, ходять у садок. Обидві займаються у басейні, бабуся водила їх туди, гуляли у парку, ходили на атракціони, у кінотеатр на мультики. Свати зустріли Катю привітно, добрі люди. Повернулася під враженням, радісна, літала, як на крилах від зустрічі з рідними.

Дня через три хтось зателефонував у двері, вона відчинила і побачила колишнього чоловіка Павла. Він стояв якийсь пом’ятий, недоглянутий, з невеликою сумкою в руках, сумно дивився на Катю. Хоч йому було шістдесят сім років, він виглядав на всі вісімдесят.

– Доброго дня, Катерино, – несміливо сказав він хрипким голосом.

– Впустиш у квартиру? Я приїхав до тебе, мені нема куди йти.

Катя в нерішучості відступила назад, він увійшов, мовчки поставив сумку і дивився на неї. Катя, схаменувшись, сказала:

– Звідки ти? Я на тебе зовсім не чекаю і забула про твоє існування. Ти чого приїхав? На тебе тут ніхто не чекає.

Вона запропонувала йому пройти на кухню, він озирнувся, побачив, що багато змінилося, ремонт, нові меблі, чисто і затишно, як і було завжди.

– Мами не стало, це вона мене переманила туди. Там сусідка, однокласниця Віра, попросила матір щоб я приїхав, вони вирішили за мене. Коли був у матері в гостях, я зустрічався з Вірою, зраджував тобі, а потім поїхав від вас – він чесно, нічого не приховуючи, розповідав.

– А зараз навіщо приїхав?

– Дім матері ми продали, а дім діда, де ми жили з Вірою, я подарував їй. Зараз там живе її син. А ми з Вірою жили у домі її батьків, але вона мене вигнала. Не потрібен я їй став. Приїхав до тебе, старість маячить на обрії, мені шістдесят сім.

– А навіщо ти мені потрібний? Ти про це подумав?

Павло сидів зі сльозами на очах:

– А куди йти? У мене ж є діти, син, дочка, може, вони мені допоможуть? Якщо ти мене проженеш, я піду до сина чи доньки.

– А сину ти потрібний? Пам’ятаєш, як ти казав, що він проживе без батька. А ось тепер ти не можеш прожити без нього? Дочка живе далеко, ​​ти їй також не потрібен.

– Катю, поговори з сином, нехай мене до себе візьме.

– У сина своя сім’я, своя дитина, живе у двокімнатній квартирі, кому ти там потрібен?

Катя в засмученому стані, думала:

-Яке непередбачуване це життя. Коли він був молодий, ніхто йому не був потрібен, поїхав, а тепер ніде він не потрібен, ні там, ні тут. До сина я його не відправлю. Невістці не сподобається, і може розлад у сім’ї статися. Звичайно, кому сподобається, жив десь, приїхав, доглядайте за мною.

У Каті двокімнатна квартира, вона залишилася від матері, якої рано не стало. Вона вирішила, що виділить йому меншу кімнату, і нехай живе в ній. Житимуть, як сусіди. Коли Катя сказала йому своє рішення, він заплакав:

– Я знаю, Катерино, у тебе добра душа, тож і приїхав, знав, що не відмовиш. Дякую.

Катя дивилася на нього з почуттям жалю та неприязні. Вона ще не знала, чи зможе вона жити з ним під одним дахом, але краще вже так, ніж він піде до сина. Заради спокою у сім’ї сина, вона знехтує своїм спокоєм.