Самокати стояли у парку. Тут спеціальна доріжка для них, довга алея, нікому не заважають ці самокати. Добре придумано. Зелені липи випромінюють чудовий аромат, троянди цвітуть. Сонце і вітерець. І ці жовті привабливі самокати стоять.

Запрошують усім своїм виглядом покататися рівною доріжкою. І повний літній чоловік озирнувся. А потім дістав телефон, щось у ньому зробив, потім став на самокат і поїхав. І засміявся від радості. Вітерець тріпав сиве волосся навколо сяючої лисини.

Він повільно їхав, насолоджувався. І йшли дві жінки похилого віку. Одна голосно й глузливо сказала: мовляв, дивись, що старий вигадав. На самокаті катається! Який кумедний товстий старий!

І літній чоловік почув. Ще трохи проїхав за інерцією, повернувся та поставив самокат. Він став старим та сумним. Згадав, скільки йому років. Відчув свою вагу та свій вік. І поплентався геть від жовтих самокатів, на яких уже пізно кататися…

Просто раніше їх не було. Багато не було з того, що є зараз. З’явилося так багато чудових іграшок і чарівних речей, а ми вже немолоді. І нам обов’язково про це нагадають інші.

Спочатку обіцяли, що ми виростемо, тоді все буде можна! І на каруселі кататись скільки хочеш. І в ігрові автомати грати, у “морський бій”, хоч на всю зарплатню. І пити лимонад, і цукерки їсти скільки влізе. І купувати собі будь-які іграшки – все буде можна.

Можна. Тільки не треба вже. А якщо захочеться, то тобі вмить нагадають, який ти старий. Пізно вже. Став самокат на місце.

Але ми потім бачили цього літнього дядечка. Він катався на самокаті, швидко та впевнено. Хотів – і катався, от і всі справи. Скільки захоче, стільки і кататиметься. На всяких перехожих тітоньок не треба звертати увагу. Їм просто завидно. Їх ніхто не кличе покататися.

І всі ми йдемо до обрію. Просто одні їдуть жовтим самокатом. А інші сумно бредуть, заздрячи і засуджуючи. Але швидкість однакова. А вражень від життя та радостей більше у тих, хто сміє дозволяти собі бажане. Сміє їхати і посміхатися під сонцем життя, чудовою алеєю.

КІНЕЦЬ.