Ірина приїхала в село до батьків. Вже ввечері, вони з матір’ю сіли пити чай. – Дочко, – сказала мати. – Ти що хочеш старою дівою залишитися? – Та я й сама не можу зрозуміти, як так у мене немає коханого, – важко зітхнула дочка. – Гаразд, – мати махнула рукою. – Піду ліжко тобі постелю. – Ні, я поїду додому… Ірина прийшла на сільську зупинку. Йшов дощ. Раптом біля неї зупинилася якась машина. – Дівчино, вам у місто? – запитав водій. – Так. – Сідайте! Ірина придивилася до чоловіка й ахнула! – Невже це він?! – тільки й подумала вона

Коли тобі двадцять п’ять років, ти досить гарна, маєш свою двокімнатну квартиру та гарну роботу, і раптом… Незаміжня.

Звісно, ​​це у всіх викликає запитання. У всіх, окрім сусіда по сходовому майданчику, який рік тому тут оселився.

Він на п’ять років старший за Ірину і закоханий у неї шалено.

А сама Ірина? До Івана, цього сусіда, вона ставиться добре. Він хоч і розлучений, але чоловік хороший… Друг хороший – не більше.

Так у чому ж справа? Схоже, Ірина однолюбка. У школі ще закохалася у Миколу, свого однокласника.

І вже сім років, окрім нього, ні про кого думати не може. Цей Микола і тоді, у школі, особливої ​​уваги на неї не звертав, а після школи, мабуть, зовсім жодного разу не згадав.

Проте Ірина продовжувала за ним сумувати. Перед очима випускний вечір… Їхній єдиний танець…

…Зранку пролунав стукіт у двері. Ірина глянула у вічко, відчинила двері і посміхнулася:

-Заходь, Іване!

-Привіт, Іринко!

-Привіт! – вона мимоволі залюбувалася його величезними м’язами.

-Сьогодні в магазин ходив. Там такі цукерки! – він простягнув їй пакет. Знав Іван слабкість своєї сусідки…

-Проходь! – Ірина глянула на цукерки. – Зараз чай заварю.

Вони разом зайшли на кухню. Хазяйка заварювала чай, а він милувався її фігурою.

-Ірино, може сходимо кудись?

-Давай. А куди?

-Не знаю, – знизав плечима чоловік.

-Іване, ось скажи, – жінка хитро посміхнулася. – Тільки чесно, чесно. Куди б ти хотів?

-На пляж, – він зробив надто вже просте обличчя. – На вулиці зранку спека.

Жінка відвернулася до плити, ледве стримуючи сміх. Прибравши посмішку, вона промовила:

-Я вже повна стала… Все через твої цукерки!

-Іринко, ти що?! Яка ж ти повна? Для мене красивішої за тебе нікого на світі немає.

-Та згодна я, ходімо на пляж, – поставила вона чашки на стіл. – Зараз чаю поп’ємо.

Чоловік, щоб приховати свою радість, втупився в чашку.

-Тільки не на твоїй машині, а пішки, – жінка сіла за стіл. – Заодно погуляємо.

Чай випили швидко.

-Година на збори! – сказала Ірина.

-Скільки? Година?! П’ять хвилин вистачить.

-Ну, маю ж я виглядати гарно.

Чоловік вийшов. А перед очима Ірини знову з’явився гарний однокласник.

-Та зникни ти назавжди! – сказала вона, звертаючись до цього видіння…

…Ось і пляж. Вони зайняли місце і пішли до кабінок, щоб переодягнутися. Іванові вистачило хвилину. Він повернувся, присів на ковдру і став дивитися у бік озера, але голова раз у раз мимоволі поверталася у бік кабінок.

І ось вона вийшла. Рот у чоловіка мимоволі відкрився. Підійшла, демонстративно підняла йому підборіддя, не прибираючи руку, поцілувала і прошепотіла:

-Ходімо купатися!

Взявшись за руки, вони побігли до озера:

-Як багато людей! – якимось жалем в голосі сказала жінка.

-А ми відпливемо, кудись подалі.

-Але вважай, я, звичайно, вмію плавати, але подалі…

-Іринко, але ж я з тобою.

-Ну давай…

Звичайно, Ірина була занадто скромною, плавала вона добре. Але як плавав її Іван! Вони цілувалися на середині озера… Але більшого собі звісно не дозволяли.

…Вони повернулися на берег стомлені, але задоволені. З’їли всі запаси, які взяли з собою.

-От точно розповнію. Адже скільки разів казала, що не їстиму м’ясне, солодощі і мучне, – пробурчала Ірина, доїдаючи останню цукерку і побачивши, що друг відвернувся й сміється, жартівливо запитала: – Не розлюбиш?

-Не зрозумію я тебе, Іринко! – обличчя чоловіка стало серйозним.

-Вибач, Іване! – посмішка зійшла і з обличчя жінки. – Мабуть, я нерозумна…

-Все нормально! – схвально посміхнувся він.

Вони ще довго засмагали і купалися. Весело балакали, намагаючись не наближатися до тієї самої серйозної розмови.

Повернулися додому надвечір. Зупинились на сходовому майданчику перед своїми квартирами.

-Ірина.., – почав він.

-Іване, я розумію, що нам потрібно багато сказати один одному. Будь ласка, не сьогодні! Завтра я поїду до батьків у село. У сестри день народження. Вона також там живе. Увечері зустрінемося, гаразд? Не ображайся!

Вона різко нахилилася, поцілувала його і кинулася до своєї квартири.

-Нерозумна я, ой нерозумна, – шепотіла вона, притулившись спиною до дверей. – Боже, зітри з моєї пам’яті цього Миколу. Вже сім років минуло. Ну чому, чому я така? Він, мабуть, і не пам’ятає про мене. А щастя. Адже воно ось, поруч, просто треба простягнути руку…

…Село Ірини знаходилася всього за тридцять кілометрів у мальовничому місці на березі річки. Вона принаймні раз на місяць обов’язково туди їздила.

Зібралися в сестри. Та старша, має вже двох дітей. Посиділи. Знову стільки запитань:

-Ірино, коли ти заміж вийдеш?

Ближче до вечора повернулися у батьківський дім. Батько ледве дійшов до ліжка і одразу заснув. А Ірина з матір’ю сіли пити чай.

-Дочко, – завела мати серйозну розмову. – Ти що хочеш старою дівою залишитися? У тебе хоч хтось є?

-Є, – ніжно посміхнулася дочка. – Сусід.

-Який ще сусід? – не зрозуміла мати.

-Він рік тому переїхав у мій будинок. Живе на одному майданчику зі мною в однокімнатній квартирі.

-І який він із себе? – з цікавістю почала розпитувати матір.

-Тридцять років, був одружений. Розлучився…

-А чого ж дружина від нього пішла?

-Вона до багатого пішла.

-А твій сусід, зовсім бідний?

-Мамо, чому ти так вирішила? – засміялася дочка. – Він одразу цю квартиру поряд зі мною купив, у нього машина хороша.

-Він що, – мати скривилася. – Знову тобі не до смаку.

-Мамо, він високий, сильний надійний. Мене любить…

-Ірино, я тебе зовсім не розумію.

-Я й сама себе не можу зрозуміти, – важко зітхнула дочка.

-Гаразд, – мати махнула рукою. – Тобі жити.

-Мамо, не ображайся!

-Піду ліжку постелю.

-Ні, я поїду додому.

-Куди, додому? – мати глянула у вікно. – Там дощ збирається.

-На маршрутці півгодини їхати.

-Сьогодні субота, вони ввечері погано ходять.

-Доберусь! – І дочка почала збиратися…

…Дощ задріботів, коли вона вже підходила до зупинки в селі. Забігла під навіс. Біля зупинки в якійсь машині опустилося скло:

-Дівчино, вам у місто?

-Так.

-Сто гривень влаштує? – і бачачи, що та вагається додав: – Я щойно сюди пасажира довіз. Не хочеться назад порожнім їхати.

Він вийшов з машини і відчинив задні дверцята:

-Сідайте!

Ірина придивилася до чоловіка і ахнула.

-Невже це він?! – тільки й подумала вона.

-Микола? – запитала жінка.

Той зморщив лоба, видно згадуючи. Нарешті згадав:

-Ірина? Ну, сідай! – і відчинив дверцята.

Машина рушила з місця.

-Ну як ти? – запитав він, але особливого інтересу в його голосі не відчувалося.

-Працюю.

-Я теж працюю.

-А як сімʼя? – запитала Ірина.

-Яка сімʼя? Вже чотири роки, як я розлучився. Та щоб я ще колись одружився! Баби тільки для однієї справи й потрібні, – посміхнувся він і нахабно їй підморгнув.

-Боже! – подумки промовила Ірина. – І це той, за яким я сумувала сім років? У душі, звичайно розуміла, що я нерозумна. Але не настільки ж!

-Одному набагато спокійніше, – продовжував розповідати про своє життя однокласник. – Ніхто тебе не дістає, сам собі господар. А жінку на ніч знайти не проблема. Ось трохи грошей назбираю, цю машину продам, і новішу куплю. На машині гроші завжди можна заробити особливо на хорошій.

-Як я часто уявляла зустріч із ним. Але щоб вона була такою? Я його зовсім не цікавлю. Розповідає про себе, жінки для нього – баби. Може, я сплю? Невже це той самий гарний хлопчик із моїх мрій?

-Ну, а ти як? – нарешті, ще раз запитав її однокласник.

-Нормально…

-От же ж! Дивись, що робить? – раптом закричав той услід машині, що їх обігнала. – Мало не зачепив. І як вони права отримують тільки? Знаю один випадок…

І Микола почав розповідати якусь автомобільну історію. Розповідав, поки не приїхали у місто.

-Тобі куди? – запитав він, зупинивши свою розповідь.

-На Соборну.

-Ага! Зрозумів.

Під’їхали до її будинку.

-Біля четвертого під’їзду зупини! – вона дістала гроші. – У мене тільки п’ятсот.

-Я здачу дам, – забрав він купюру і діставши із бардачка здачу, дав своїй однокласниці. – Завжди з собою готівку маю.

-До побачення! – вона спробувала посміхнутися, але усмішка не вийшла.

-Бувай! – кивнув головою її однокласник.

Вона піднімалася сходами. Сумно й одночасно радісно було на душі. Сумно від того, що вона так помилилася в людині, а радісно від того, що ця людина вже ніколи не буде в її житті.

На сходовому майданчику біля її квартири стояв Іван. Вона радісно кинулася до нього і опинилася в його обіймах:

-Скажи, щось хороше, гарне! – несподівано попросила вона.

-Я люблю тебе, Іринко!

-І я люблю тебе, Іванку!

КІНЕЦЬ.