В моєму житті доволі часто трапляються цікаві випадки. Мабуть, тому, що я до них готова та уже звикла, що у мене цікаве та насичене життя.

Сьогодні зранку мені стало зле. Виник сильний біль внизу живота та поступово все наростала та наростала. Максим дуже за мене злякався та викликав швидку.

Коли приїхала карета швидкої допомоги, я стала їм пояснювати, що я, мабуть, щось не те з’їла чи може мене на вітром продуло та нирки схопили, а лікарі лише здивовано на мене поглянули та повезли нас в пологовий будинок. Я не відразу зрозуміла чому саме в пологовий, може це такі нововведення і тепер приймальне відділення лікарні знаходиться в пологовому…

Коли ми приїхали, Максиму сказали чекати внизу, ми з ним домовилися, що я йому телефонуватиму, як тільки будуть якісь новини. Мені сказали швидко прийняти душ та йти в родильний зал, я не зовсім розуміла, що відбувається та знаходилась в такому стані, що навіть не розпитувала усіх деталей, а робила усе, що мені скажуть.

Максим увесь час мені телефонував, а я не могла відповісти. Лише через декілька годин, коли народилася наша донечка, медсестра підняла слухавку та привітала Максима з тим, що він став татом.

– Вітаю, у вас дівчинка, така вже гарна, а кричить як голосно, певно, буде оперною співачкою, – весело сказала медсестра до новоспеченого батька, – ще декілька днів вони тут побудуть, а аже потім будете тішитись вдома.

Для мене це все було наче сон. У моїй голові відразу виникло багато думок. Як це могло статися? А чим її годувати? Як за нею доглядати? То виходить, я сьогодні на роботу не піду?

Коли я уже більш-менш прийшла до тями, я раділа, що з дитиною все добре. Згодом зайшов лікар ти ми почали розбиратися як це я так могла пропустити вагітність.

Річ у тім, що у мене уже довгий час не було місячних, я пов’язувала це з проблемами зі здоров’ям, інколи думала, що у мене ранній клімакс, загалом, я була така зайнята на роботі, що не мала можливості сходити до лікаря. Лікар аж присів від несподіванки, сказав, що за його практику це вперше. Добре, що дитина здорова.

Лікар пішов, а я ніяк не могла звикнутися з думкою про те, що я тепер мама, зателефонувала до Максима та зрозуміла, що він не менше шокований, ніж я. Ми не планували дітей, хотіли спочатку стати на ноги, придбати будинок, а тоді уже, якщо вік дозволить, подумати про дитину.

Я дуже боялася, що Максим буде проти дитини, що цей щасливий випадок зруйнує наші стосунки. Мама Максима мені завжди розповідала як їй важко було одній підіймати та годувати його, ростити, забезпечувати. І все це самотужки, без чоловіка, тому Тамара Іванівна завжди нам наголошувала на тому, що для того, щоб народжувати дітей, потрібна міцна матеріальна база.

Можу собі тільки уявити, що зараз доводиться вислуховувати Максиму від рідної мами. Хоча що ж тут думати та гадати – усі діти народжуються вчасно та ще й зі шматком хліба за пазухою. Якщо наша донечка народилася саме зараз, значить так було потрібно. Та й той факт, що я не помітила вагітність, теж був потрібним, інакше б я дуже хвилювалася, а це впливає на здоров’я майбутньої дитини.

Увечері зателефонував Максим, як я й здогадувалась, він мав неприємну розмову зі своєю мамою. Вона звинувачувала його в тому, що ми тепер стали батьками, бідкалася, що у нас немає грошей на те, щоб ростити дитину. Сказала, що на неї ми не можемо в цілому розраховувати, бо у неї вже не те здоров’я, та й грошима вона нам навряд чи допоможе. Наостанок додала, що ми самі повинні з усім впоратись, адже це тільки наша дитина… Та ще багато того, від чого у Максима геть зіпсувався настрій.

Я уважно вислухала чоловіка та сказала, що ми впораємося і що донечка його дуже любить.

Зараз Карині уже чотирнадцять років, слухнянішою дитини я зроду не бачила, вона така розумна та дотепна. Ми не можемо нею натішитись.

Тамара Іванівна, як і говорила, нічим нам не допомагала. Тепер телефонує, запрошує Карину у гості, а донька відмовляється, мовляв, чому вона піде, ця бабуся їй мало знайома, бо вони майже не проводили разом часу.

КІНЕЦЬ.