Хоча Бабуся Була Мені Не Рідна, Вона Любила Мене Найбільше. А В Кінці Вона Зробила Мені Такий Подарунок, Що Я Аж Розчулився.

 

Моя бабуся Валентина Петрівна завжди ставилася до мене краще, ніж до інших своїх онуків. У нас із нею були дружні стосунки. Я розповідав про всі свої таємні мрії. Навіть про те, яка дівчина мені подобається. Мама не розуміла такої дружби, постійно лаяла мене, щоб я не бігав до Валентини Петрівни.

Коли мені виповнилося вісімнадцять років, я виnадково виявив документи, в яких говорилося, що в мене інший тато. Я не повірив. Але коли подумав, то згадав, що тато мене ніколи не хвалив, не вів за руку в магазин чи кудись ще, як моїх молодших братів.

Тоді виявляється, що бабуся мені не рідна. Адже вона мама тата. Я зовсім заплутався, і щоб розібратися в усьому, пішов до бабусі.

Вона підтвердила, що я справді не її рідний онук, але додала, що найулюбленіший. Я вірив їй, бо й для мене вона найрідніша. Першою, з ким познайомив Ліду, була бабуся. Вона схвалила мій вибір, і це додало мені впевненості у собі. Жити почали на орендованій квартирі.

Грошей не було ні в мене, ні в Ліди. Тому вирішили заощаджувати, збирати кошти на покупку квартири. Бабуся часто приходила до нас у гості, обов’язково принесе якийсь потрібний у господарстві подарунок.

Моя мама про мене згадувала лише тоді, коли їй щось було потрібно. Бабусі не стало раптово . Коли я прийшов відвідати її, вона вже не дихала. Я nлакав про неї. Єдина рідна душа, яка мене kохала.

Через деякий час сказали, що нотаріус оголосить спадщину. Запросили й мене. Коли родичі побачили, що я прийшов, здивувалися. Хотіли відправити назад.

Що мені тут робити? Адже бабуся мені не рідна. Мама теж була не в захваті, що я прийшов. Коли прочитали заповіт, всі очманіли. Бабуся залишила свою квартиру мені.

Там приписка для нашого батька була. Вона пише, що Ярославу та Роману ви доnоможете самі, а Дмитру залишаю квартиру. Я не знав плакати мені чи сміятися. Але виявилось, що плакати. Раптом уся родина зненавиділа мене. Тато кричав, що це все неправильно, і він забере квартиру через суд.

Мама крuчала, що мене ненавидить, і шkодує, що нарo дила на світ. Нас із Лідою зустрічали, дзвонили з погрозами, щоб я відмовився від квартири. Якоїсь миті я так і хотів вчинити, але стримався. Це була воля Валентини Петрівни, чому я маю відмовлятися?!

Ми досі не переїхали до квартири. Нам не дають це зробити. Постійно хтось чергує, щоб я не увійшов усередину. Скільки ще буде тягтися позов, невідомо. Але ж жити так неможливо.

КІНЕЦЬ.