Хлопець на побаченні відмовився платити за мене у кафе. А за півроку повернувся, щоб усе виправити

 

Вчора прийшли мені на картку гроші. Відправник – якийсь там Іван. Мені часто надсилають гроші на карту замовники, тому я не турбувалася – якраз мав заплатити один із моїх покупців, точніше, внести передоплату.

Але виявилося, гроші мені переказав один чоловік, з яким я сто років тому мала нещастя сходити на побачення.

Діло було так. У холодному листопаді (це важливо) мені написав якийсь хлопець. Я подивилася профіль – начебто нормальний. Погодилася зустрітися, хоча трохи збентежила його пропозицію прийти до парку. На вулиці мінусова погода, вітер пронизливий. Ну, думаю, добре. Схожу, чого вдома сидіти.

Прийшла, невдовзі з’явився він і ми пішли гуляти.

За хвилин 15 я вже рук не відчувала від холоду. А чоловік не поспішав кликати мене до кафе. Я говорю:

– Іван, може, вип’ємо чашку кави? – і показую своєю задубілою рукою на найближчу кав’ярню.

Він погодився.

У кав’ярні, на мій подив, було велике меню. Я перед побаченням не поїла – зазвичай чоловіки завжди запрошували мене на вечерю. Тому замовила собі салат, сендвіч та десерт.

Іван замовив маленьку філіжанку еспресо. Потім послухав, як я диктую своє замовлення офіціантові, і передумав. Теж замовив салат.

І ось приносять нам їжу. Говоримо, хоча розмова особливо не клеїться. Я вже розумію, що нічого не вийде, жодних стосунків. Думаю – доїм, попрощаюся і піду додому. Попрошу не проводжати мене.

Проковтнув останній шматочок десерту і рівно в цей момент Іван кричить: «Рахунок!»

Приносять нам чек. Він дістає телефон і починає щось там тикати. Потім показує екран:

– Ось твої витрати. Ти будеш готівкою чи картою?

Я в шоці дивлюся на нього. Ні, я все розумію, звісно. Він мені нічим не зобов’язаний. Але за правилами етикету сплачує той, хто запросив. «А, зачекайте! – гадаю. – Це ж я його запросила! Та й справи».

Ні готівки, ні карти в мене не було. Не звикла я на побачення гроші брати та й такого мужика вперше бачила. Кажу йому:

– Іване, у вас проблеми з фінансами?

– Ні, – каже, – я так оцінюю жінок. Ви вже не пройшли перевірку. Але розплатіться будьте ласкаві за рахунком.

Дивлюся знову у його телефон. Там запущено калькулятор та складено суми: 99+160+150+229. Усі мої позиції, виходить. Навіть каву не захотів сплатити.

Кажу:

– Іване, мене чоловіки все життя пригощали, я не звикла гроші брати на побачення. Ви вже вибачте. Давайте я вам на картку переведу, наче сама розрахувалася?

Киває.

Телефон у мене був із собою. Відкрила мобільний банк, переквела йому за номером. Він ще порівняв, чи вірна сума. Офіціант все бачив і від сміху мало не пoмер. Забирав наші тарілки з червоним обличчям, Івана запитав:

– Вам може з собою загорнути залишки?

А той йому гордовито відповів:

– Дякую, не варто.

Чайових він не залишив, я думаю. Не бачила – встала і пішла з кафе.

Надворі посміялася, пішла додому. Ну і забула про це. Хоча подругам ще багато разів про нього розповідала та показувала переказ у мобільному банку. Усі реготали.

І ось від нього надійшов переклад. Це все прокрутивши в голові, піднявши історію операцій у додатку банку, я зрозуміла, що наїла якраз майже на цю суму, що прийшла. І ось, мабуть, його сумління замучило, бідного.

Сиджу і думаю тепер, чи відправити йому назад чи ні? Він мені повідомлення через програму надіслав, що винен і вчинив негарно. Мабуть, півроку мучила совість, і ось він знайшов ці гроші.

Розкажу подругам, знову посміємось. А то обмовили Івана. А він, ось який виявився, сумлінний. Щоправда, на друге побачення вже не покликав. Але мені воно й не потрібне.

КІНЕЦЬ.