“Господи, куди я дивилася, коли одружувалася? Куди дивилася і про що думала всі ці двадцять п’ять років? Що трапилося з цією людиною?” — думала я, перебуваючи в якомусь незрозумілому трансі.

Я вже не чула, що він кричав мені. Як у сповільненому фільмі повз мене пролітали якісь склянки, тарілки та інший посуд. По стінах кухонного гарнітура повільно стікав борщ, який я зварила буквально тридцять хвилин тому і залишила в каструлі доходити на плиті.

Що в моїх словах йому стало новиною? Я не розумію. До цієї розмови я йшла дуже довго. Готувалася, програвала варіанти. Зрештою сказала просто: “Гена, пробач. Я тебе більше не кохаю і подаю на розлучення”. Скандали, взаємні закиди, відсутність інтимного життя були вже давно.

“Невже він увесь час нічого не відчував? Невже все те, що відбувалося, те, як ми жили, для нього було нормальним?” – Подумала я, мовчки пішла і закрилася у ванній кімнаті. Це місце вже давно стало для мене єдиним, де я могла сховатися хоча б на якийсь час.

Коли я виходила заміж, наша з ним різниця у віці десять років позначалася більше позитивно на наших відносинах, ніж негативно. Він був у самому розквіті сил, навчений досвідом у всіх сферах життя, викладач у нашому інституті. Я молода і життєрадісна дівчина, що тільки закінчила інститут і нічого до ладу не знає в цьому житті.

Наш роман стрімко розвивався. Буквально за три місяці після першого побачення ми зіграли весілля. Весь букетно-цукерковий період пролетів так швидко, мабуть, тому, що він розпочався лише після мого випускного з інституту.

Закінчивши інститут, я менше ніж рік встигла попрацювати за здобутою спеціальністю юриста і пішла у декретну відпустку. Ми з Геною з усією відповідальністю готувалися стати батьками. Облаштовували дитячу кімнату в нашій квартирі, закуповували необхідні меблі та все, що могло знадобитися з появою первістка. І треба сказати, що жодного разу серйозно не посварилися за цей час.

Поява дитини внесла серйозні корективи у наше сімейне життя та життя кожного з нас окремо. Хлопчик наш був “особливим”. Його “особливості” найсерйознішим чином позначалися, як у його фізичному розвитку, так і на психічному. При цьому діагностика та обстеження на ранніх стадіях моєї вагітності жодних відхилень у розвитку майбутньої дитини не показували.

Ми з чоловіком були абсолютно солідарні в тому, що це наша дитина і ми боротимемося за неї до кінця. Ми чесно і наполегливо робили все, щоб здоров’я нашого Петра хоч трохи покращилось.

Про мій вихід на роботу не могло йти ніякої мови. Дитина вимагала уваги двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень. Єдиними моїми виходами за межі будинку стали відвідування лікарень, реабілітаційних центрів та рідкісні прогулянки у дворі.

На подвір’я ми намагалися виходити, коли дитячі майданчики були практично порожні. Соромитися мені було нічого й нікого, просто Петро справді був небезпечний для своїх однолітків, та й для старших хлопців теж.

— Гаразд, я для тебе став старий, — грюкаючи у ванну кричав Гена, — Петро як без тебе? Як він без нас житиме?

— Він житиме в інтернаті, — спокійно відповіла я. — Там, де йому зможуть забезпечити належний догляд. Там, де фахівці знають, що робити та як спілкуватися з такими людьми.

Сама для себе я довго шукала відповідь на це питання. Тільки після того, як я зізналася сама собі, що почала боятися сина, мені стало простіше відповісти на нього. Зараз це була не просто “особлива” дитина. Зараз це була здорова, фізично дуже сильна людина майже двадцяти чотирьох років, у якої бурхливо грали гормони.

— Я все своє життя присвятив тобі та синові, — Гена вже переходив на істерику і його стукіт у двері ставав наполегливішим. — Ти просто знецінюєш усе. Ти вчиняєш як зрадниця стосовно мене і сина.

Дорікнути чоловікові в тому, що він не брав участі в житті сім’ї, я не можу і не маю права. Він робив усе, що міг зробити для того, щоб хоч якось утримувати мене та дитину – нашого “особливого” Петю.

Зарплати викладача в інституті не вистачало буквально ні на що. Гена залишив колишню роботу і брався за будь-яку іншу, яка давала змогу миттєвого заробітку. Він робив ремонти у квартирах, ремонтував машини, купував та продавав іномарки, будував будинки.

Гена як міг намагався мене балувати подарунками, хоч і скромними, радувати квітами та за першої ж нагоди давав мені можливість відпочити від спілкування з сином.

Я навіть і не відразу помітила, як з інтелігентної, впевненої та цілеспрямованої людини він перетворився на шабашника, якому не важливий його зовнішній вигляд та манери. Єдину можливість самореалізуватися та заробити він бачив у фізичній праці. Чим важчою була праця, тим більше за неї платили.

Тепер наша різниця у віці десять років почала показувати свої негативні сторони. У свої п’ятдесят п’ять як працівник фізичної праці він вже й не затребуваний, повернутися до інтелектуальної праці він не здатний, тому що, як кажуть у народі: відстав від життя і дуже сильно.

— Гено, зрозумій. Зараз ти не та людина, яку я кохала, — намагаючись зберігати спокій, відповіла я йому через двері. — У нас вже давно немає нічого спільного з тобою.

Я чудово бачу перспективу та готова йти вперед. Мені лише сорок п’ять. На курсах особистісного саморозвитку, які я почала відвідувати рік тому, у мене вселили впевненість.

Я здатна надолужити все втрачене за двадцять п’ять років, здатна побачити все те, що не бачила, відчути все те, що не відчувала. Я це можу і цього гідна, але для цього треба обрубати все, що тримає мене на місці. Необхідно позбутися всіх якорів.

КІНЕЦЬ.