Гуртожиток був на околиці містечка. Квартирка на другому поверсі. В одній кімнаті мама з татом. В іншій – четверо дітей.

Ганнуся старша. А ще брат Мишко і двійнята Тетянка й Іванко.

-Ганно! – гукав батько з самого ранку, після бурхливих нічних посиденьок. – Смітник винеси!

І чи сніг, чи дощ, Ганнуся все одно тягла мішок зі сміттям на смітник.

-Ганно! – після батька починала мати. – Ти де ходиш? Михайло не їв нічого, кашу звари хоч, ледарка росте!

І Ганна варила манку, стараючись, щоб без грудочок. А то грудочки в пляшечках застрягнуть, й Іванко з Тетянкою не поїдять.

До школи вона ходила не щодня. Домашні справи всі на ній. Прання, прибирання й за дітьми дивитися. Мати по змінах працювала. Але в третій клас Ганна перейшла з одними п’ятірками. Ось тоді вона й вирішила, що виросте, і житиме тільки одна…

…- Ганно Едуардівно, ми приїхали. Можна зайти? – у її кабінет знову постукали і двері відчинилися.

-Та заходь, Валерію, звичайно, досить стукати, – Ганна відійшла від вікна.

Задумалася, дитинство згадала. За вікном проливний дощ. Як тоді, коли Ганна нишком у сімнадцять років поїхала з холодного будинку свого дитинства.

Втекла в нікуди, назбиравши гроші на дорогу.

Вирішила – сама своє життя збудую. Житиму найкраще! Наїлася з батьками! Хліба та манки з грудочками.

Наслухалася окриків. Надивилася на вічно веселого батька і байдуже безвольну матір, яка сама не знала, навіщо їх усіх народжувала. Надивилася злиднів.

-На все піду, а житиму краще за всіх!

Роботу Ганна знайшла не одразу. Потім учитися на вечірньому стала. Начальник її наставником став. По роботі її просував, на хорошу посаду прилаштував.

Дитина не входила у її плани. Сказали, що дітей більше не буде, а їй і не треба. Ганна гнала від себе непотрібні думки – вони заважають. Тільки так можна досягти успіху.

І ось тепер вона має все, що вона хотіла.

Про своїх вона намагалася не згадувати. Її ніхто не шукав, вона нікому не потрібна і їй ніхто не потрібний! Тому знала про них мало.

Знала, що двійнята Іванко й Тетянка, як і тоді сама Ганна, поїхали з гуртожитка, щойно з’явилася можливість. І поїхали кудись на заробітки.

Знала, що батька не стало.

Знала, що мати переходила колії і… Одним словом нема її…

Ганну ніхто не шукав, і її теж не хвилювали їхні долі. Ганна Едуардівна – успішна бізнес леді, фінансовий директор великої компанії. Має своє коло спілкування!

Але тиждень тому сталося несподіване. Ганні подзвонили…

Валерій, її водій та помічник, зайшов у кабінет:

-Ганно Едуардівно, я все зробив, як ви сказали. Я привіз її, вона у приймальні.

-Валерій, а з документами все гаразд?

-Так, Ганно Едуардівно, треба буде дещо оформити, але все узгоджено.

-Добре Валерію, веди її сюди.

Валерій вийшов й одразу повернувся, ведучи за руку дівчинку. Другою рукою вона притискала до себе кошеня.

-Валерій, речі дівчинки в машині? Почекай біля машини, ми скоро вийдемо. Водій вийшов.

Ганна дивилася на малечу, не знаючи, що й сказати. Дивне, незнайоме почуття опанувало її, дівчинка була на неї дуже схожа.

-Як тебе звуть? – запитала Ганна Едуардівна, хоч знала її ім’я.

Дівчинка притиснула кошеня ще міцніше. Недовірливо подивилась і тихо сказала:

-Ганна Михайлівна.

-Ну що, Ганно Михайлівно, поїдеш до мене? Я твоя тітка, теж Ганна. Старша сестра твого тата.

-А тато і мама скоро приїдуть?

Ганна Едуардівна не знала, що їй відповісти, і вона збрехала:

-Приїдуть, але не скоро, ти ж знаєш, вони у лікарні.

Ганна Едуардівна дивилася на малу, і згадувала себе…

…Ця маленька Ганна з батьком Михайлом і мамою Катею теж жила в тому ж гуртожитку.

Мами Каті більше немає, а тато Михайло в лікарні.

Ганна підійшла до дівчинки:

-А як звуть твоє кошеня?

Очі дівчинки потеплішали:

Це дівчинка. Це Муся.

-Мені здається, Мусі пора попити молочка і відпочити в кріслі. Поїхали її годувати?

-Поїхали, – тихо видихнула, наче прошепотіла Ганна.

Котедж Ганни Едуардівни знаходився за містом, в елітному селищі. Доїхали вони швидко, пройшли доглянутою ділянкою до будинку. Ганна Едуардівна відчинила двері, Валерій заніс речі.

-Ну що, Ганнуся і Муся, проходьте, милі мої дівчатка. Тепер це ваш дім.

Ганна з’їла булочку з родзинками, випила теплого молока і почала позіхати. Втомилася. Муся теж попила молока з блюдця. Сухий корм, куплений по дорозі, Муся їсти не стала, згорнулася в кріслі клубочком і замуркотіла.

Уклавши племінницю, Ганна теж сіла в крісло. Муся одразу ж залізла їй на коліна. Ганна гладила кошеня, і незвичні думки лізли їй у голову.

-Хорошого лікаря для брата я вже знайшла. Може він вибереться. Ганні треба купити одяг і дізнатися про навчання.

Потрібно з’їздити на малу батьківщину, пам’ятник хоч поставити батькам. Адже немає, напевно, кому його поставити.

І ще, може спробувати пошукати брата й сестру. Близнюків Івана і Таню.

Вони її не шукали, але, може, треба їх знайти? Хоча навіщо? Вона не знала.

Але щось у її душі перевернулося. Вона так прагнула закреслити своє минуле, але воно наздогнало її.

І Ганна раптом зрозуміла, що з усього, що вона створила для себе, що оточувало її. Що лежало на її рахунках і стояло в гаражі і лежало в її сейфі. З усього цього найдорожчим, теплим, живим, рідним, було ім’я, яке дав її молодший брат Михайло своїй донечці, на честь своєї старшої сестри “Ганна”.

Найважливішим, що схвилювало її, і відсунуло на другий план усі колишні цілі Ганни, була ця дівчинка.

Дівчинка Ганнуся, що притискає теплу, живу, єдину рідну для неї кішечку Мусю…

І тепер у Ганни Едуардівни була інша мета. Стати теплою, рідною, люблячою й улюбленою для Ганнусі.

Ну і ще для кішки Мусі…

КІНЕЦЬ.