– Лідочко, подивися, є ще хтось у коридорі? Хотіла раніше піти сьогодні. У мами день народження, – сказала Ганна.

– Зараз, Ганно Львівно, – молоденька симпатична медсестра встала з-за столу, відкрила двері кабінету і визирнула в коридор. – Нікого більше немає, Ганно Львівно. І по запису всі пройшли, я перевірила, – посміхнувшись, повідомила Лідочка.

– Добре. Якщо хтось прийде, запиши на завтра чи у сусідній кабінет нехай ідуть, до Ольги Володимирівни.

– Ідіть, я посиджу, все зроблю, не хвилюйтеся, – заспокоїла Лідочка. – Завідувачка поліклініки у відрядженні, якщо що, я вас прикрию.

– Дякую. Що б я без тебе робила? – Ганна взяла сумку, окинула поглядом стіл, чи не забула телефон, і пішла до дверей. – До завтра, Лідочко.

– До побачення, Ганно Львівно. Ой, ви поспішайте, он як потемніло, дощ піде.

– Так? А мені треба ще по квіти заскочити. Ну, я побігла, – сказала Ганна, виходячи вже в коридор.

Вона швидко переодяглася, плащ одягала вже на сходах.

– Ганно Львівно, ви вже йдете? – внизу біля реєстратури її зупинила літня жінка.

– Здрастуйте. До завтра можете почекати? Я поспішаю, – поправляючи комір плаща, відповіла Ганна, прямуючи до виходу.

– Ганно Львівно, Світланка тільки вас слухає. Ви б зайшли, поговорили з нею, заспокоїли б. Весь час плаче, – квапливо казала жінка, не відстаючи від Ганни.

– Завтра у мене прийом вечірній, вранці на виклики піду то й зайду до вас. А зараз мені треба бігти, вибачте. – Ганна вийшла з будівлі поліклініки, спустилася з ґанку і подивилася на небо.

Величезна чорна хмара так і наповзала.

Коли Ганна підходила до квіткового кіоску, зʼявилися перші важкі краплі. Варто їй було стати під дашок, як дощ пустився сильніше.

– Не хвилюйтеся, я добре запакую букет, – сказала продавчиня квітів.

Поки вона пакувала у щільний целофан улюблені мамині гербери, Ганна з тривогою поглядала, як від зупинки від’їжджають один за одним автобуси.

Нарешті вона отримала букет, розрахувалася й побігла до зупинки, прикриваючи голову букетом.

Дощ розійшовся не на жарт. На зупинці залишилася одна Ганна. Добре, що хоч дашок є. Парасольку вона забула і поки добігла до зупинки добряче промокла.

Автобуса не було.

– Треба було перечекати в поліклініці, поговорити з бабусею Світлани, – пізно каялася у своїй квапливості Ганна.

Вона зіщулилася від холоду і відійшла далі під навіс. Повз проїжджали машини, розбризкуючи калюжі, що швидко утворювалися на дорозі.

– Де ж він застряг? Який недоречний дощ, – думала Ганна, дивлячись вбік, звідки мав приїхати автобус.

Раптом біля тротуару зупинився чорний джип. Ганна із заздрістю подумала – ось би в неї був такий.

– Добре мати машину, не треба чекати на автобус…

Раптом скло з боку пасажирського сидіння опустилося.

Ганна обернулася й застигла від несподіванки.

Вона не одразу зрозуміла, що чоловік з джипа звертається до неї.

– Сідайте в машину. Там щось сталося, автобуси не їдуть.

Поки Ганна роздумувала, чоловік відкрив передні дверцята. Ганна сіла на пасажирське сидіння. У салоні було тепло і сухо. Навіть шуму дощу не чути.

– Вам куди? – спитав чоловік, дивлячись на Ганну.

Приблизно її віку, симпатичний, у діловому костюмі. Ганна зніяковіла.

– А я невідомо на кого схожа, – подумала вона і назвала адресу.

– Добре, мені в той же бік.

Від чоловіка віяло такою впевненістю і чоловічою харизмою, що Ганна з побоюванням зиркнула на нього.

Представницький, розумні очі.

– Йому тільки в серіалах героїв-коханців грати, – подумала вона.

Машина м’яко рушила з місця, непомітно набираючи швидкість.

У салоні приємно пахло його дорогим парфумом. І безперервно щось пікало.

– Пристебніться, – попросив чоловік.

Ганна довго і невміло пристібалася, потім поправила букет на колінах.

– Скажіть, чому ви вирішили мене підвезти? – спитала вона, дивлячись як двірники ритмічно забирали зі скла краплі дощу.

– Сказав же ж, трапилося там щось. Автобуса довелося б чекати довго. А ви з квітами, значить, їдете в гості. Тим більше, як виявилося, нам по дорозі.

Він швидко глянув на Ганну.

– Так не буває. Такі чоловіки не підвозять таких простачок, як я, – хотіла сказати вона, але промовчала.

– Ваше обличчя мені знайоме. Ми з вами десь зустрічалися. У мене хороша пам’ять на обличчя, – сказав чоловік.

– Це наврядчи, – посміхнулася Ганна. – Ми з вами з різних планет. Різного соціального статусу, як то кажуть…

Вона відчула його оцінюючий погляд.

– Такі, як ви в автобусах не їздять. А я скромна лікарка, – сказала Ганна.

Чоловік промовчав. Мовчала й Ганна, відчуваючи, що сказала нісенітницю.

— Я згадав, де вас бачив. Два місяці тому приходив із онукою до вас на прийом у поліклініку.

– Ви? – Ганна здивовано дивилася на чоловіка. – Я б вас запамʼятала…

– Що, надто молодо виглядаю для дідуся? Їй богу, не брешу! Дочка обдарувала в сімнадцять років. Молодь зараз така рання…

– Є в кого, – відповіла Ганна.

– А ви за словом в кишеню не полізете. Я ще тоді зрозумів, що ви строга і принципова.

– А це погано? – запитала Ганна.

– Дивлячись для чого, – відповів чоловік. – А ви й раніше тут жили?

– Так.

– І навчалися у третій школі? – уточнив чоловік.

– Звідки ви… – почала здивовано Ганна.

– Я теж навчався у третій. Дивно, що ми з вами раніше не зустрічалися, він глянув на Ганну і вона зніяковіла.

– Якого року ваш випуск? – запитала вона.

– Дев’яносто сьомого.

– А я закінчила школу у двохтисячному, – зрадівши цьому факту, сказала Ганна.

– Відмінниця мабуть? На хлопців не дивилася, мріяла вступити в інститут, стати лікаркою і допомагати дітям. Так? – запитала чоловік.

Ганна хотіла якось єхидно відповісти, але попереду з’явився будинок мами.

– На подвір’я цього будинку поверніть. Якщо можна, зупиніть біля другого під’їзду, – сухо попросила вона.

– Вибачте, до підʼїзду під’їхати не зможу, інакше ви станете прямо в калюжу, – сказав чоловік. – Я допоможу вам. – Він відкрив дверцята, збираючись вийти з машини, але Ганна вже зіскочила на мокрий асфальт і побігла до підʼїзду.

Коли вона озирнулася, джип від’їжджав від будинку. Ганна пізно схаменулась, і навіть не подякувала своєму рятівнику…

…У квартирі смачно пахло ваніллю. Мама побачила квіти, сплеснула руками.

– Ой, ти вся мокра. Одягай скоріше теплі капці. У мене гарячий чай. Я спекла твій улюблений торт… – ідучи на кухню з букетом, розповідала мама.

– А твої подруги не прийдуть? – Ганна зазирнула у порожню кімнату.

– Я нікого не запрошувала. Ми й так часто бачимося. Вони на подарунки витратяться, а пенсії сама знаєш, які. Ми з тобою посидимо по-сімейному. А хто тебе підвіз? Невже шанувальник з’явився? – запитала мама, розливаючи чай по чашках.

– Ти у вікно дивилася? Просто випадковий водій підвіз. Дорогою щось сталося, автобуси не ходили…

– Гарний, – зауважила мама.

– І коли ти тільки розгледіти встигла? – з докором спитала Ганна.

– Що ж я не бачу, – посміхнулася мама.

Вони попили чай із тортом, потім перейшли у кімнату, на диван.

Ганна зігрілася, розімліла. Мама говорила, що Ганні давно пора знайти чоловіка, забути минуле, народити, нарешті…

– Мамо, не починай, мені й так добре. Я за день стільки дітей різних бачу, що своїх не хочу, – пробурчала Ганна, поклавши голову на плече мамі й заплющивши очі.

Мама ще щось говорила про сусіда, та Ганна вже не слухала…

…Вона прокинулася, коли за вікнами зовсім стемніло. Мама сиділа під торшером і в’язала, тихо бубонів телевізор.

Ганна підвелася з дивана.

– Я заснула.

– Я постелила тобі у твоїй кімнаті, – не відволікаючись від в’язання, сказала мама.

Ганні й самій не хотілося йти. У мами так добре. Вона якийсь час лежала і згадувала чоловіка, який підвозив її.

– Розмріялася. Закатай губу! – сказала вона собі, повернулася на правий бік і за мить заснула…

…Зранку Ганна заїхала у поліклініку, взяла список адрес і пішла по викликах.

Почався звичайний робочий день. До кінця дня вона дуже втомилася.

Не було жодної вільної хвилини навіть перекусити. І вона зовсім забула про кота. А він удома дві доби сам, без їжі.

Ганна поспішила додому. Вийшла з поліклініки і раптом побачила чорний джип.

Та що мало джипів у місті? Впевнена, що він приїхав не до неї, Ганна пройшла повз машину до зупинки.

Раптом хтось торкнувся її за руку. Ганна відсахнулася.

– Не бійтеся. Це я, – сказав учорашній чоловік.

– Що вам треба? – розгублено спитала Ганна.

– Ви загубили, – він простягнув їй брошку.

– Моя, а я й не помітила… Я не подякувала вам учора…

– Ходімо в машину. Ви втомилися, мабуть, їсти хочете. Повечеряєте зі мною? Іншої подяки не прийму, – чоловік підвів Ганну до джипа.

– Та я тут поруч живу… – вона зупинилася біля відчинених дверцят.

– Сідайте, – м’яко, але наполегливо сказав чоловік. – Брошку чоловік подарував? Ви так зраділи, побачивши її, – сказав він, коли джип виїхав із паркування.

– Ви проникливі. Так, на річницю весілля. Через два роки після цього його не стало. Серце.

– Вибачте, – сказав чоловік.

До ресторану вони їхали мовчки.

Ганна давно так смачно не їла. Ігристе було приємне і смачне. Дмитро розповів про себе. Його дружини теж не стало, коли доньці було десять.

Він мав жінок, але дочка переживала, що батько одружиться, і вона не буде йому потрібна, влаштовувала сварки.

– Я так і не одружився. А вона в сімнадцять народила. Надто багато я їй дозволяв всього. Але батько дитини одружився з нею, начебто живуть добре.

Знаєте, ви мені ще того разу сподобалися. І так вдало зустрів вас учора на зупинці. Це точно доля.

Поки вони чекали на десерт, Ганна запитала, навіщо він покликав її на вечерю.

Адже вона його ровесниця, а такі як він чоловіки дивляться на молоденьких і гарних.

– Ви так добре знаєте чоловіків? Це все в мене було, – чесно зізнався Дмитро. – А ось тепла… З вами я розмовляю, наче знаю вас тисячу років.

– Так і є. Ми ж з вами в одній школі вчилися, – погодилася Ганна.

– Давай на «ти», – запропонував він.

– Ой! – раптом ахнула Ганна. – Мій кіт. Я зовсім забула про кота. Він дві доби один…

Біля її будинку Дмитро теж вийшов з машини. Попередивши запитання Ганни, сказав серйозно:

– Раптом коту знадобиться допомога.

Кіт зустрів господарку незадоволено, навіть не підійшов, не потерся об її ноги, як робив завжди.

М’явкнув невдоволено і пішов на кухню, виставивши хвіст трубою. Сів перед мисками і терпляче чекав, доки Ганна наллє йому води, насипе корму. Почекавши після цього ще хвилину, кіт, не поспішаючи, з гідністю підійшов і почав їсти.

– Чай, кава? – запитала Ганна, помітивши у дверях кухні Дмитра.

– Дозволь, я сам.

Ганна з подивом дивилася, як він господарював на її кухні. Але кава перевершила всі очікування.

– Я ж один живу, все вмію, – пояснив Дмитро.

– А хіба в тебе немає хатньої робітниці? – наївно спитала Ганна.

– Навіщо? Їм у ресторані, чи кафе. У пральну машину можу і сам скласти одяг. Раз на тиждень приходить жінка, прибирає, прасує, інколи готує. Краще покажи мені шкільні фотографії.

Ганна дістала з антресолей старий альбом. Вони сиділи в кімнаті на дивані та розглядали знімки.

– Ось я, – Дмитро показав на худенького десятикласника на лінійці на шкільному подвірʼї 1 вересня.

– Ніколи б не впізнала. А я… – Ганна пошукала себе серед однокласників. – Ось з великими білими бантами. Я вас зовсім не пам’ятаю, – додала вона тихо.

– Ми на «ти», – тихо сказав Дмитро на вухо.

Ганна відчула на скроні його подих. По шкірі побігли мурашки.

Наступної миті його губи торкнулися куточка її губ. Ганна скочила на ноги, альбом опинився на підлозі.

– Тобі пора, – сказала вона строго.

Дмитро підняв альбом, поклав на диван і теж підвівся.

– Вибач.

…– І що, ти його більше не бачила? – запитала подруга, коли Ганна їй все розповіла. – Ну ти й недолуга. Такого чоловіка втратила.

– Ну і добре. Він… Ми надто різні.

– Та ти його зовсім не знаєш, – зауважила подруга.

– Тане можу ось так одразу. У мене, крім Ігоря, і не було нікого. Та й звідки взятися? Я ж маю справу тільки з дітьми різного віку та їх мамами. Я готувати розучилася… Хай краще ніяк, аніж потім плакати й переживати…

– Відлюдькувата ти стала, – подруга похитала головою.

Цілий тиждень Ганна виходила з поліклініки, з трепетом очікуючи побачити чорний джип. Але його не було…

– Сама виставила. От і не чекай більше, – казала вона сама собі.

Пройшов тиждень. У п’ятницю знову йшов дощ. Щодня на деревах все менше залишалося листя. Як швидко пролетіло літо…

Ганна обслуговувала виклики вранці, до дощу. Тепер вона завжди носила з собою парасольку.

Під навісом зупинки тіснилася люди, які чекали на свій автобус. Ганна стала поруч.

– Дівчино, то не вам сигналять? – торкнулася її за лікоть якась жінка і показала рукою у бік дороги.

Ганна визирнула з-під парасольки і побачила чорний джип. Серце стрепенулося від радості та хвилювання. Дверцята з боку пасажирського сидіння відкрилися, і Ганна шмигнула всередину. Дмитро привітався, посміхаючись.

– Вибач, справи були термінові. А сьогодні дощ, і я дуже хотів тебе побачити, – сказав він, від’їжджаючи від зупинки.

– Ох так, ми ж на «ти», – згадала Ганна.

Її обдавало запахом дорогого чоловічого парфуму.

– Вибачте, що виставила вас…Тебе. Я відвикла від чоловічої уваги, а ви… Ти… Я не знаю, як поводитися з тобою. Я втомлююся на роботі, майже нічого не готую для себе.

– Звідки ти знаєш, що мені потрібно? Зараз ми поїдемо та повечеряємо, а потім поговоримо.

У ресторані Дмитро сказав, що взяв квитки на концерт.

– Думаю, ти давно не була.

– А коли? – зраділа Ганна.

– Я заїду по тебе завтра годині о другій. Ти ж не працюєш, я дізнався.

Не переживай, я не приставатиму. Просто захотілося зробити тобі приємне.

І чути не хочу, що ми різні. Ми росли поряд, ходили в одну школу. Просто мені більше пощастило. Ти потрібна мені така, яка є…

Багато жінок хотіли б чути такі слова від чоловіка, тим паче самотні.

Буває, так і не вдається зустріти свою пару після розлучення чи втрат. Але ж комусь має пощастити в житті!

КІНЕЦЬ.