Василь швидко зібрав свої речі в сумку, написав прощальну записку і вийшов з квартири. Так, мабуть, так було неправильно, але інакше вчинити він уже не міг… Василь підійшов до дверей такої знайомої йому квартири. Він швидко натискав на кнопку дзвінка й посміхався. Зараз він побачить таке рідне, миле личко… Нарешті двері відкрилися. На порозі стояла його дружина Катерина. Вона була у довгій сукні в горошок. У неї була гарна зачіска, очі підфарбовані, а на губах була рожева помада. – А ось і я! – радісно заявив Василь. Катерина застигла від несподіванки

 

– Васильку, ну чому? – сумно спитала жінка. – Чому вона? Чим я гірша? Що я не так зробила?

Її сірі очі поступово наповнювалися сльозами та розпачем…

Доволі великий чоловік, із доглянутою борідкою та рідненьким волоссям на голові, стояв на порозі квартири зі спортивною сумкою в руках.

На порозі їхнього сімейного гніздечка.

Він навіть з якимось батьківським сумом дивився на жінку перед собою.

Невисоку, повненьку Катерину, в світлому фартуху, злегка забрудненому борошном, зі скуйовдженою зачіскою на голові.

– Ти ж сама все розумієш, Катрусю, – сказав Василь. – Ми стільки років живемо разом. А вона… Вона, як промінь сонця у темряві. Я дивлюся на неї і не можу намилуватися! Це мій якір, моє життя…

А що у нас? Спільні діти, які виросли, набридлий побут. Вибач. Але я не можу інакше…

І він пішов.

Пішов від дружини-бухгалтерки до молодої вчительки початкових класів.

Висока й красива, з майже ідеальною фігурою, довгим волоссям і добрим серцем.

Не те що в Катерина. Вона давно перестала приваблювати Василя.

Він відчував себе чоловіком, а його дружина, здається, зовсім перестала бути жінкою.

Принаймні так вважав Василь…

…– Васильку, а ти чого розлігся? – запитала Марічка, яка зайшла в спальню до чоловіка.

На ліжку, розлігшись, в шортах, лежав Василь.

Він дивився телевізор, а поруч на підлозі валялися його, поспіхом скинуті речі.

– Ми ж у кіно зібралися!

– Марічко, я щось зовсім втомився, – позіхаючи, промовив Василь. – На вихідних може сходимо, га?

– Ну, ти зовсім вже?! – обурилася жінка. – На вихідних ми з тобою їдемо знайомитись з моїми батьками. А ти сам знаєш, дорога туди неблизька. І… Васильку, ти навіщо речі порозкидав?

– Та втомився я…

– Я теж на роботі не розважалася, але чомусь нічого не розкидаю. Давай, вставай. Зберешся, одягнешся, то покличеш. А я поки що зʼїм щось…

– Так там нічого немає, в холодильнику, – хмикнув Василь. – Я думав, що ти щось приготуєш.

– По-перше, ти прийшов раніше. Я думала, що ти щось приготуєш. Та й тут є йогурт, хлібці й сир…

– Ой, це зелене… Таке навіть сиром назвати не можна. Я траву не люблю.

– А даремно, – сказала Марічка, відпиваючи йогурт. – Корисно між іншим. Ти ж знаєш, я всі ці ваші борщі не люблю. Якщо тільки іноді, а так у мене тільки здорове харчування, а не супи на бульйоні з купою майонезу.

Зі спальні почулося зітхання чоловіка. Йому раптом згадався борщ Катерини, де стояла ложка, її котлетки, запах яких був на весь будинок.

І пиріжки з картоплею… Ароматні й румʼяні…

– Значить так, Васильку, не кидай більше речі на підлогу. Це квартира все-таки, а не склад. Підтримуй будь ласка порядок. Терпіти таке не можу.

– Я думав, ти сама прибереш, коли пратимеш…

– А сам пралку не можеш запустити, чи що? Це ж ніби не складно. Ну гаразд, сама поперу, але речі завжди неси у ванну. Там кошик для одягу стоїть.
Василь знову зітхнув. Він не пам’ятав, коли востаннє прав, чи прасував речі.

Цим завжди займалася Катерина. Вставала на годину раніше, щоб сорочки чоловіка були ідеально рівними, а шкарпетки лежали по парах…

– Давай швидше, бо ми спізнимося, – поквапила коханого Марія. – Васильку, а це що?!

Марія дістала з шафи біленьку.

Василь незрозуміло глянув на неї.

– Я бачу, що. Але що вона тут робить? Ти ж знаєш, я не люблю такого.

– Але ж це не тобі. Це для мене, щоб увечері розслабитися і…

– Мені байдуже, для кого це. У моїй квартирі не буде цього! Ти знаєш, що в мене батько гульвіса був, і я не переношу такого. Хочеш, то роби це будь-де, тільки не вдома!

– Так, а коли? Ми ж усі вихідні кудись ходимо… – буркнув Василь, згадуючи, як Катерина дозволяла йому трішки щоп’ятниці, щоб чоловік міг розслабитись.

– Ну, і в чому проблема? Ми ж компанією підемо. Можеш там хильнути.

– Та це…
Василь не став сперечатися з Марічкою. Її друзі були такими самими, як і вона.

Жваві, веселі, живі, одним словом молодь.

Вони любили щось легке, на вихідні вирушали за місто, а щоп’ятниці ходили по кіно, чи концертах. Василеві, чесно кажучи, було дуже складно підлаштуватися до такого ритму…

…– Кохана, а що в нас з інтернетом? – запитав Василь, коли Марічка повернулася з роботи.

– А що з ним? А сьогодні яке число? Двадцять п’яте? Чому ти не заплатив? Ти ж казав, що всі витрати на тобі. Я думала, ти сплатив усе. То розберися з цим і наступного разу не забудь будь ласка.

Василь розгублено похитав головою.

– Але я не вмію…

– У сенсі не вмієш? Оплачувати інтернет? Майже так само, як і комунальні. Ти ж сплатив комуналку? Що? Васильку! Ти зовсім, чи що?!

Марічка скочила з місця і кинулася в коридор, де на столику лежали прострочені квитанції.

– А якби у нас світло, чи воду вимкнули? Чому ти не сплатив?

Василь знизав плечима.

– Я не вмію, – видихнув він.

– А як ти жив до цього!? Боже мій, тільки не кажи, що цим займалася твоя дружина. Ти жодного разу не платив? Та не повірю… Ти ж дорослий чоловік!

– Ну, платив, давно… Зараз все по-іншому…

Марічка зітхнула, похитала головою і вирушила оплачувати квитанції.

Коли вона сходилася з Василем, то думала, що буде поруч із сильним чоловіком, який вже всього досягнув у житті, а не з отаким безпорадним…

– Ти знову нічого не приготував? Ох… Гаразд, зараз замовлю поїсти…

– А я маю готувати? Та я не вмію, Марічко!

– Не вмієш – вчися, інтернет тобі на допомогу. Ти ж знаєш, що в мене немає часу готувати. Зараз має хлопчик прийти займатися. Нічого, поїмо з кафе. Чи ти маєш щось проти?

Василь щось пробурмотів. Насправді, він був проти. Категорично проти!

Він не любив їжу з кафе. Йому було недобре… Катерина готувала так, що в нього все було чудово, а здорова їжа Марічки чоловікові не подобалася. Але він не говорив про це. Він і так бачив, що дівчина зневірилася в ньому. І не хотів посилювати ситуацію…

Але, проживши з Марічкою ще кілька тижнів, Василь не витримав.

Він швидко зібрав свої речі в сумку, написав прощальну записку й пішов.

Так, мабуть, так було неправильно, але інакше він уже не міг…

Марічка йому не пасувала. Занадто спритна, весела, яка не сидить на місці. Зі своїм йогуртом та активним життям.

Інша справа Катерина… Його Катруся… Тепер він зрозумів, що краще за неї нікого немає на всьому білому світі…

…Василь швидко натискав на кнопку дзвінка знайомої квартири і посміхався у передчутті побачити таке рідне, личко.

Нарешті двері відчинилися. На порозі з’явилася Катерина у довгій сукні в горошок. У неї була гарна зачіска, очі підфарбовані, а на губах рожева помада.

– А ось і я! Я повернувся! – радісно заявив Василь.

Катерина застигла від несподіванки. Вона не одразу зрозуміла, що відбувається.

– І що далі? – нарешті запитала жінка.

– А що далі? – здивувався Василь.

– Ти пішов від мене. Сказав, що я вже не така. Тепер ти маєш своє життя. А я нарешті зрозуміла, що значить жити одній. Без тягаря, який треба доглядати.

Свобода… Вона, як промінь сонця у темряві. Я дивлюся на неї і не можу намилуватися. Це тепер моє життя…

А що у нас? Спільні діти, які виросли й побут.

Вибач. Але я не можу по-іншому…

Катерина повернула тепер уже колишньому чоловікові, його ж слова.

Вона закрила двері прямо перед обличчям Василя.

А він так і залишився стояти один на сходовому майданчику, безглуздо дивлячись у зачинені двері. Що робити далі Василь не знав…

КІНЕЦЬ.