Мій дорослий, одружений син став віддалятися від мене і ситуація дуже схожа на описану вище. Здобув вищу освіту, працює, і так далі за списком, все благополучно.

Але перший ніколи не дзвонить. Може місяць не дзвонити, допоки ми з чоловіком не почнемо розшукувати. Іноді трубку не бере, якщо ми дзвонимо, і сам не передзвонює.

Якось син теж висловив мені претензії, що я його погано виховувала, не правильно вчинила з ним, і він отримав травму (у середніх класах школи) і тому йому тепер важко зі мною спілкуватися. Але ж ми спілкувалися з ним і в старших класах, і під час навчання в університеті, психотравма не заважала.

Так жінка теж травму отримує — жила собі жила, а тут, у страшних муках з’явився чоловічок, про якого щохвилини потрібно піклуватися і турбуватися! І при цьому мати не здала свого сина в дитячий будинок, виростила його, дала освіту, допомогла з житлом і з онуками.

І син, не радий цьому, що в нього випав щасливий квиток у долі, жити на Землі, бачити і пізнавати цей світ, бути людиною? Тобто наші дорослі сини хочуть відірватися від свого коріння і забути батьківську сім’ю, матір і те, що в них було до зустрічі з дружиною.

Погоджуся, що такі чоловіки дуже навіювані. І легко підпадають під чужий вплив. То вони під впливом батьків, мами, тепер під впливом дружини. І вина матері в цьому яка?

Це темперамент людини, йому потрібно будь-кому підкорятися. І ми батьки рівно стільки, скільки років для наших дітей. Так, батьки справді розраховують на допомогу та підтримку синів у старості. І це нормально.

Але! Наразі в інтернеті дуже багато відео про те, що потрібно рвати свої стосунки з батьками, бо вони негативно впливають на життя молодих. І пропонуються аналізи за Фрейдом. А фрейдизм, між іншим, визнаний тупиковою гілкою розвитку психології. І ще купа інших психологічних теорій в інтернеті пропагується, які всі визнані не справжніми науками. Але відео такі переконливі, що багато хто, мабуть, їм вірить. Ось і заходять наші сини в глухий кут у своїх стосунках з мамою.

Дуже часто син віддаляється від матері, тому що у нього псуються стосунки із дружиною. І щоб не почути від мами образливе: “Говорила я тобі”. Вони вирішують, що краще з мамою взагалі не спілкуватись. Живуть у сім’ї заради дітей.

На жаль, це слабкі люди, слабкі чоловіки, які не можуть у своїй молодій сім’ї стати значущими. І, мабуть, розриваючи стосунки з мамою, відчувають свою силу. Боятися дзвонити своїй дорослій мамі, бо боятися потрапити в залежність від її порад і показати цю слабкість перед своєю дружиною, яка, напевно, дорікає їм у слабкості.

Дівчата, давайте пошкодуємо наших слабких дорослих синів, подумки бажатимемо їм щастя, достатку і всього доброго. Гірше, якби наші сини були мамині синки, а таких теж повно, не одружуються, не працюють, п’ють.

Хоча, повторюся, як би нам у 90-ті не було тяжко, ми своїх синів у дитячі будинки не віддали. Та й багато хто ще сам може себе забезпечувати.

Мені здається, що така поведінка синів — це як хронічна хвороба, яка може й не вилікуватись, якщо сини самі не захочуть і не докладуть до цього зусиль. Ми жили під пресом, боячись за життя та здоров’я наших дітей: «А раптом з ним щось погане трапиться! Я буду в цьому винна! Ніколи собі не пробачу!».

Тепер наші хлопчики вже дорослі дядьки, а ми все ще беремо на себе відповідальність за їхнє доросле життя — машини, квартири, здоров’я, достаток. Ми всі люди і будь-якої миті може щось трапитися з кожним з нас.

Ми боїмося не встигнути щось, недодати своїм дітям, що недодали дітям, хочемо зробити для онуків. І це вірно.

Але якщо син бореться проти вашого суспільства, не може чітко сформулювати причини, швидше за все, він просто слабкий, як особистість, і нам уже тут нічого не змінити. Треба прийняти як даність, якось, що хтось ходить у окулярах, у когось очі блакитні, а у когось сірі.

КІНЕЦЬ.