Мама чоловіка ніяк не може змиритися з тим, що її син виріс, і час вже відпустити його в доросле життя. Три роки ми одружені, всі три роки вона не залишає спроб змусити нас жити разом із нею. Але жити із нею неможливо.

Коли ми розписалися, то свекруха одразу наполягала, щоб ми жили із нею. Навіть гарний привід знайшла – так нам простіше буде накопичувати на свою квартиру. Я, молода та наївна, погодилася.

До того я була рік знайома з мамою чоловіка. Вона справляла враження доброї дбайливої жінки. Але тільки переїхавши до неї, я зрозуміла, наскільки вона задушлива людина, яка не має уявлення про особисті кордони. Все їй треба знати, у всьому брати участь, кожну секунду бути поруч із сином.

– Ну ось ви прийшли з роботи, і одразу до своєї кімнати. Не поговорите з матір’ю, не поп’єте чаю, – ображалася свекруха.
Такі посиденьки могли тривати до глибокої ночі. Свекруха на пенсії, їй вранці на роботу не вставати.

Візьмуся я прасувати чоловікові сорочку, вона мене в сторону – мовляв, вона краще впорається. Ми хочемо сходити в кіно ввечері та зустрітися з друзями, так у неї мало не сльози на очах – її залишаємо. Причому я-то могла котитися в будь-який бік, свекрухи було начхати, але ось відпустити від себе синочка – це просто було вище її сил. Дивуюся, як вона його на роботу відпускала.

– Слухай, а як ти до мене на побачення ходив? – дивувалася я.

– О, це була ціла спецоперація, – сміється чоловік. – Повторювати у домашніх умовах без професійних каскадерів не рекомендується.

Я пробувала м’яко розмовляти з мамою чоловіка, що нам треба якийсь час проводити разом, але натикалася на глуху стіну нерозуміння.

– Ось буде в тебе своя дитина, зрозумієш, як серце рветься, коли вона від тебе йде, – відразу ж починала схлипувати свекруха.

Вона могла спокійно зайти без стуку до нас у кімнату, сісти на ліжко і почати розмовляти, цікавитися, а що ми робимо. Добре, що жодного разу не потрапляла на щось пікантне. Але все одно неприємно від такої безтактності. Це дратувало не лише мене, а й чоловіка.

– Слухай, це якийсь жах. Раніше мамі вистачало, щоб я просто був удома, а тепер їй ще й у межах видимості мене треба бачити, – скаржився чоловік.

Тоді я запропонувала з’їхати на орендовану квартиру. Ну, це ж не справа, що ми постійно втрьох. Чоловік зі мною погодився.

Свекруха голосила так, ніби на її очах помирає вся родина у страшних муках. Обіцяла лягти на порозі, щоб ми, безсовісні, переступали через її тіло. А я про себе думала, що із габаритами свекрухи її ще спробуй переступити, і ледь не розсміялась.

– Мати не вічна, без мене ти ще наживешся, а доки я жива, треба жити разом, – умовляла свекруха. – А дітки підуть, хто вам допоможе, якщо не я?

– Мамо, з твоєю поведінкою ми до діток можемо і не дійти!

Свекруха обіцяла, що тепер поводитиметься менш нав’язливо.

– Ось ви йдете, я як одна залишаюся, у мене одразу серце колоти починає. Тільки тим себе й заспокоюю, що ви ввечері повернетесь, і я не сама буду, – плакала мама чоловіка.

Як би вона мене не дратувала, але мені було її дуже шкода. Чоловік, мабуть, теж, тому ми переглянулися, зітхнули та залишилися.

Свою обіцянку свекруха тримала рівно тиждень, а потім тихенько почала знову лізти скрізь, постійно бути присутньою і перетягувати ковдру на себе. Ми їздили до друга на день народження, то вона по черзі кожні пів години надзвонювала то мені, то чоловікові, з’ясовуючи, коли ми приїдемо.

Коли ми стали вкотре збирати валізи, вона знову влаштувала спектакль. Але на цей раз ми пішли. Щоправда, окремо прожили лише три місяці, за які вона вимотала нам усі нерви. А потім мама чоловіка зламала ногу і нам довелося знову переїжджати до неї.

Якби я особисто не їздила з нею на знімок, то подумала б, що вона просто все бреше.

Після нашого чергового від’їзду вона якось довела себе до швидкої допомоги та лікарні. Це ж треба було так нервувати! Ми з чоловіком знову переїхали тимчасово до неї, потім вона знов нас дістала, ми знову на орендовану.

Цей цирк вже дістав. Поки що у нас не вистачає холоднокровності, щоб кинути її одну. Як показує практика, вона може себе до лікарні загнати. Начебто і шкода її, але і своїм життям хочеться пожити, дітей завести нарешті, а не бігати няньчитися з дорослою жінкою.

Не знаю, як бути. Жити з нею неможливо, окремо вона не дає.

КІНЕЦЬ.