У мене не склалися стосунки з моєю сім’єю.

Мені чомусь завжди здавалося, що мене не люблять. Тим паче батьки не планували мою появу. Зате моя сестра була їх улюбленицею.

От за що така прихильність до Софії. Її поведінка як вдома, так і в школі бажала бути кращою. Оцінки в неї теж були не дуже хороші.

А в одинадцятому класі вона завагітніла від хлопця з паралельного класу.

Та навіть це не змусило батьків переконатися, що насправді Софія невихована дівчина.

Я завжди доношувала за нею всі речі, їла те, що не хотіла їсти сестра. Ми з нею мали категорично різні погляди та характер. Тут навіть немає сенсу нас порівнювати.

Я ж весь час відзначалася скромністю та розсудливістю. За це мене любила бабуся.

А от Софію вона також не дуже любила.

Вона не раз робила спроби виховувати сестру, але згодом зрозуміла, що на це не потрібно витрачати свій час.

Колись моя бабця була вчителькою географії. Завдяки їй я знала всю географію України й не лише.
День, коли вона померла, став найгіршим у моєму житті. Я не могла змиритися з тим, що втратила найріднішу людину.

Пізніше я дізналася, що бабина квартира перейшла мені у спадок.

Мені на той час було 19 років, тож батьки не мали права на квартиру. Я боялася їх реакції на цю новину. Ясна річ, не хотілося віддавати їм дім. Це квартира дісталася мені від єдиної людини, яка по-щирому мене любила.

Тим більше я вже рік зустрічалася з хлопцем, тож ця квартира була дуже доречною. Я знала, що мама може оскаржити заповіт та теж заявити про свої права, але все одно хотіла вірити, що так не трапиться.

Як тільки родина дізналася про спадок, почалося те, чого я і чекала. Мама не давала мені спокійно жити. Вона щодня мені телефонувала, писала повідомлення. Навіть якось зустріла мене біля дому та вимагала, щоб я продала квартиру, а гроші розділила порівну між всіма.

Мама була дуже розлючена. Ще б пак, вони всі тісняться в маленькій квартирі, а я одна житиму у двокімнатній квартирі. Але я виросла і вже не та, ким можна керувати. Я не збираюся нічого з ними ділити.

Вони ж ніколи не цікавилися бабусиним здоров’ям. Тим більше після вступу в університет, батьки одразу відправили мене жити в гуртожиток, а мою кімнату віддали Софії.

Я заявила, що вони дарма ходять та намагаються чогось добитися.

Ніщо не змусить мене віддати те, що їм не належить.

Думаю, бабуся точно була б не в захваті, дізнавшись, що вони хочуть тут жити.

Побачивши, що їм нічого не вдасться цим досягти, батьки назвали мене невдячною. Я ж закрила перед ними двері та нарешті відчула свободу і спокій, яких мені так бракувало в дитинстві.

КІНЕЦЬ.