Чоловік катеrорuчно відмовляється nроnисувати мене у своїй квартuрі. Сказав, що моя nроnиска у ній зовсім не важлuва для нашоrо сімейноrо жuття.

Я завжди знала, що мій чоловік не дуже мене любить. А, можливо, і зовсім не любить. Ми ніколи не були схожі на традиційну сім’ю. Для нас кохання не було рушійною силою для всього.

Нам здавалось, що головне, щоб ми розуміли одне одного і поважали. Вирішили, що кохання приходить і йде, а взаєморозуміння і підтримка набагато витриваліші. Я, звісно, з часом по справжньому закохалась у нього, але не думаю, що це взаємно.

Тим не менш, ми прожили разом шість років і мені здавалось, що мого кохання вистачить на двох.

І все було нормально, проте є одне але. Я не прописана в його квартирі. Я розумію, що він квартиру купував сам і не має переді мною таких зобов’язань, але хіба так не було б правильно. Раніше мене це не дуже турбувало, але тепер мені здається, що так не правильно, ми все ж-таки одна сім’я.

Коли я спробувала натякнути йому на те, що мене це турбує, він категорично відмовився вписувати мене. Сказав, що це не практично і він довго відкладав на цю квартиру, а моя прописка у ній зовсім не важлива для нашого сімейного життя.

Але як не важлива? А якщо ми колись розлучимось? Я ж залишусь на вулиці, не вже його це влаштовує?

Ми довго через це сперечались, але думка чоловіка була непохитною.

Тож я не бачила іншого виходу, як зібрати свої речі і поїхати до батьків. Можливо це дасть йому зрозуміти, що він не правий. Просто мені зараз важко уявити, що після стількох років разом, можна так поводитись. Можливо, він аж надто прагматичний і моя любов у цьому не здатна зарадити.

Насправді не так важливо прописана я там чи ні. Мене батьки можуть прийняти у разі чого, та й у мене є брат, тому я не хвилююсь за себе. Але ж це означає, що він мені не довіряє. Він навіть не запропонував мені жодних компромісів.

Я б могла, на приклад, віддавати йому частину грошей, щоб з часом викупити свою половину квартири, але ж ні. Це його власність і він не буде її ділити навіть із власною дружиною.

Я сподіваюсь, що він одумається, приїде по мене і ми ще раз все спокійно обговоримо. Не можна ж погубити сім’ю через таку дрібницю. Ми і так часто сваримось.

Найгірше те, що батькам довелось пояснювати всю ситуацію, а вони і так ставляться до нього не дуже приязно. Кажуть, що я заслуговую кращого. Але ж я його люблю.

Як порадите мені вчинити?

КІНЕЦЬ.