Шість років змарнувала на чоловіка, який так і не відірвався від маминої спідниці. Безцінний досвід, але шкода витраченого часу. У нас з перших днів спільного життя стояло питання з житлом.

У чоловіка була спадкова нерухомість у вигляді однокімнатної квартири в п’ятиповерхівці, яка під знос проситься. Таке собі житло для сім’ї, кухня дуже маленька, туалет – вічний біль голови, тому що ламався щотижня, там вся каналізація гнила.

Вода з виразним запахом іржі, тому що водопровідна система старша за мене в кілька раз. Я одразу поставила чоловіка перед фактом, що нам потрібна інша квартира, на яку ми разом накопичуватимемо.

Звичайно, будемо брати іпотеку, і я розраховую на те, щоб продати цю однушку, поки вона ще хоч щось вартує.

– А й не треба нічого продавати! Куди поспішаєте? Квартиру лишіть в спокої і накопичуйте, люди ж якось купують житло і без продажу нерухомості! – захвилювалася одразу свекруха.

Я спробувала пояснити свою думку. Квартира в старому і не найякіснішому будинку, капремонт найближчими роками не світить, всі комунікації на ладан дихають, невідомо, чи вдасться цю халупу взагалі продати.

– Ти її купувала, щоб нею розпоряджатися? Думаєш, не знаю, що ти задумала? – пішла у наступ свекруха.

Я сама не знала, що я задумала, але свекруха просвітила. Виявляється, я наполягаю, щоб чоловік продав свою особисту квартиру, а потім ми купимо загальну, де я при розлученні матиму половину.

У свої двадцять два роки я до таких схем ще не здогадалася, дякую свекрусі, підказала, як можна було. Але тоді я про розлучення не думала.

Начебто тему зам’яли, ми з чоловіком збирали потроху гроші. Спочатку на одному рахунку, потім він сам запропонував, щоби кожен збирав самостійно.

– А раптом розлучимося, ділити легше буде, – пожартував чоловік, але потім я зрозуміла, що це був не жарт. Це йому мама так порадила.

Але тоді ми просто поділили накопичене і кожен почав накопичувати на своєму рахунку. Тільки я збирала, а чоловік, виявляється, ні, він мамі допомагав, жодного слова мені не кажучи.

Я питала періодично, що в нього там із накопиченнями, але він жартував, що мало. На шостий рік після шлюбу мене всі ці жарти-примовки вже дістали, і я захотіла серйозно поговорити. Тут і з’ясувалося, що чоловік майже нічого не назбирав, та й взагалі не намагався, бо не бачить сенсу міняти квартиру.

– Можна і в цій ремонті зробити і нормально жити, – резюмував він.

А як же наші плани продати квартиру, додати накопичене та купити нормальне житло?

– Я нічого продавати не збираюся, це моє дошлюбне майно. Нечесно вийде – я своє втрачу, а ти придбаєш.

Тобто квартиру він не продає, грошей не збирає, переїжджати не збирається. Чоловік вважав, що він втратить від цього, а я лише виграю.

– Звісно, ​​виграєш! Нічого не було, а тут бац – половина квартири!

Шість років сімейного життя, планів та надій накрилися мідним тазом. Я розуміла, що це чоловікові його мама у вуха наспівала, а він і радий намагатися, аби своєю головою не думати.

Подала на розлучення, а коли йшла ще чула у спину слова чоловіка “правильно мама каже, ти мене просто розвести на гроші хотіла”. Зайвий раз його слова підтвердили, що свекруха йому мізки промивала, а він і не чинив опір.

В одному свекруха мала рацію, коли переконала його розділити рахунки, то насправді зручніше, нічого ділити не довелося.

КІНЕЦЬ.