Батьки – це святе казали вони. Я вірив у це багато років. Але тільки зараз до мене дійшло, що діти теж не сміття під ногами. Чому я батьків повинен на перше місце ставити, а сам їм догоджати?

Дача у батьків з’явилася, коли мені було дев’ять років. Я це чітко пам’ятаю, бо саме з цього віку дача стала величезною та неприємною частиною мого життя. Усі діти як діти. Надворі все літо бігають, грають, а я окрім городу нічого й не бачив. Які там річка, ліс та поле. Далі грядок мене нікуди не відпускали.

Як тільки починається тепло, треба терміново їхати на дачу, щоби все там як слід підготувати. Стару траву прибрати, кущі вирізати, землю перекопати, гній привезти та розкидати.

У дитинстві ми їздили на дачу разом із батьками. Нині вони принципово без мене там нічого не роблять. Живуть на дачі все літо, але прибирати, підгортати, косити траву ніхто не буде. Чекають, коли в мене буде вихідний, щоб я приїхав і все зробив.

А мені не завжди вдається приїхати та виконати всі побажання батьків. У мене теж сім’я є і якісь обов’язки. З одного боку дружина невдоволена, що я половину літніх вихідних проводжу на городі у батьків, а з іншого – мати ображається, що мало роблю. Адже раніше частіше приїжджав.

Дачу я терпіти не можу всім серцем. Мені там нічого не треба. Всі ці продукти, які насильно впихають, мені й задарма не потрібні. Аж надто дорого вони мені обходяться. І щодо здоров’я, і щодо витрачених нервів та часу.

До того ж ми з дружиною та дочкою багато з’їсти не можемо. Якась частина з того, що я приводжу з дачі, просто не встигає з’їдатися, псується і викидається. І не кажіть мені про те, що все це можна законсервувати! Ці соління я теж з дитинства терпіти не можу. Просто потім викинемо овочі у банках.

Батько на пенсії вже як три роки, але він просто лежатиме і нічого не робитиме. Просто тому, що йому одному ліньки. Вони краще вдвох будуть сидіти та нервувати, чому ж я не приїхав у призначений час, ніж вийдуть з будиночка і почнуть щось робити без мене.

Я намагаюся протягом літа приїжджати, щоб допомагати полоти та підгортати. Але найепічніше – це звичайно збирання врожаю! За двадцять років я жодного разу на дачі у батьків не відпочивав. Тільки працюю там як колгоспний кінь.

А ще треба погоду підгадати. Копати треба, щоби земля підсохла, а восени у нас рідко без дощів обходиться. Ось батьки сидять на своїй клятій дачі, поки я на роботі, і нервують в сонячні дні, що час пропадає.

Цього року я, вперше за стільки років, не зміг поїхати їм допомагати копати картоплю. Дочка зламала руку, і її треба возити на фізіотерапію. Їй лише шість – одну відправляти не варіант. На додаток до всього, ще й кішка наша захворіла. Ветеринар призначив їй крапельниці. Тепер і кішку теж треба возити на лікування щодня.

А батькам треба почати копати о десятій ранку і жодної хвилини раніше. Я сказав, що приїхати не зможу. Навіть після всіх процедур, кинути вдома хвору дитину заради картоплі, мені здалося нерівноцінним обміном.

Це мати ще якось проковтнула. Але коли я згадав, що після обіду на нас чекає ветеринар тут її й понесло.

-Кішка, виходить, тобі важливіша за батьків! – закричала на мене в слухавку. Тут вже я не витримав. Усі дитячі образи згадалися разом. Усі діти гуляють, а я на дачі. Усі хлопці з дівчатами дружать, а я на дачі. Ось вже в мене сім’я, а картопля в мене має на першому місці стояти?

Мати образилася, слухавку кинула. Увечері фото скинула з викопаною картоплею. І підписала ще, що в батька тепер спина болить, а в неї коліна викручують. На совість типу тиснуть. Ось, мовляв, через тебе, негідника, батьки страждають.

А мені навіть полегшало. Може, дійде щось, нарешті, і наступного року цей городній марафон припиниться?

КІНЕЦЬ.