У Андрія було двоє синів. Старший, Артур, хваткий чоловік, що так і норовить десь нагріти руки, і молодший, Антоне, трохи не від цього світу. Фізично міцний, але до життя не пристосований.

Артур поїхав до столиці, одружився, до батька не приїжджав, дзвонив кілька разів на рік і все. Молодший так і жив і досі з батьком. А Квартира у батька велика.

Три кімнати та велика кухня. Коли Андрій постарів, турботу про нього взяла племінниця Амалія. Забиралася, куnувала продукти, готувала. Антон доnомагав сестрі в міру своїх сил і здібностей. Пішло кілька років. Не стало Андрія.

На поминки зібралися нечисленні родичі та сусіди: баба Катя та Семенович. Артур уже потирав руки, йому напало таке багатство — квартира в центрі. Чи не столиця, але теж дорого коштує. А брата він сплавить кудись. Став уголос будувати плани. — Ти губи закатай, — сказала йому баба Катя.

— У заповіті твого імені взагалі нема! — У якомусь заповіті? — Ошалів Артур. — Насправді. Воно у нотаріуса зберігається. — А ти звідки знаєш? – Ми з Андрієм разом до нотаріуса пішли. — І кому ж дістанеться квартира? Антону, цьому блаженному? Він її профукає! — Ні! Амалії. — Та я тебе в ріг зігну!

— загарчав Артур і кинувся на дівчину. – Стояти! Охолонь, а то я тебе вмить до лікарні відправлю! — став на захист сестри Антон… Амалія сиділа на дивані та nлакала. «Навіщо мені квартира, дядьку Андрію? На мене ж вся рідня ополчиться», — думала вона. — Ти, доню, не хвилю йся.

Андрій все продумав і все за законом зробив. Не причепишся. У заповіті ще є приписка. Ти з сином переїдеш у цю квартиру, а Антону віддаси свою.

Ну і дбати про нього будеш. Твій дядько був певен, що коли його не буде Артур вижене брата на вулицю, а квартиру прибере до своїх жадібних рук… Ну як, відмовлятимешся від спадщини? — Якщо відмовлюсь. Артур точно вижене Антона. Тому ні. Не відмовлюся. Зроблю так, як забажав дядько.