Анітрохи не збрешу, якщо скажу, що мріяла вийти заміж ще з підліткового віку. Однак насправді я багато років не могла збудувати стосунків. Коли у свої двадцять дев’ять я залишилася сама, то зрозуміла, що терміново треба щось вирішувати. Так, я з тих дівчат, які бояться самотності

 

Анітрохи не збрешу, якщо скажу, що мріяла вийти заміж ще з підліткового віку.

Однак насправді я багато років не могла збудувати стосунків. Коли у свої двадцять дев’ять я залишилася сама, то зрозуміла, що терміново треба щось вирішувати. Так, я з тих дівчат, які бояться самотності. І з цим нічого не вдієш.

Але доля все ж таки знайшла мене. Якщо сказав би мені хтось, що я знайду своє кохання у дворі монастиря, я б у відповідь лише посміхнулася.

Сподіваючись хоч трохи розвіятись, я придбала путівку до одного з санаторіїв. Прогулянки та численні екскурсії пам’ятками не пройшли даремно.

Василь виявився екскурсоводом у нашій групі. Я можу сказати, що ця зустріч стала по-справжньому доленосною. Проста екскурсія переросла у кохання з першого погляду.

З тієї подорожі ми поверталися разом. За рік я вийшла заміж за Василя. Численні подарунки, нескінченна увага. Я була на сьомому небі від щастя.

Пів року минуло, ніби в казці. Вася виявився дуже ніжним і дбайливим чоловіком, і ми все частіше почали замислюватися про дитину. Час минав, але бажана подія так і не наставала.

Щомісяця я зі здриганням чекала питань від свекрухи та мами: «Ну що, цього місяця вийшло?». Нарешті я зрозуміла, що ось воно – прийшло моє щастя!

Так вийшло, що передбачувана дата випадала якраз на ті дні, коли Василь мав виїхати з черговими туристами. Я не відрізнялася зайвими забобонами та страхами, але мені дуже не хотілося, щоб дитина з’явилася без чоловіка.

– Маринка, ну так ми не домовлялися! Я що, біля твого подолу сидіти повинен?! Ще скажи мені у лікарні з тобою бути! – Чоловік досить грубо висловився у відповідь на мої страхи.

– Ну навіщо на пологи, просто залишся вдома. Скасуй поїздку. Скажи, що не зможеш, та й усе… Тим більше хто нас, окрім тебе, зустрічати буде?

Я впіймала себе на думці, що вперше сильно образилася на чоловіка.

Син з’явився на світ на три дні пізніше, ніж ми очікували. Василь, попри всі мої умовляння, все ж таки не скасував поїздку, чим образив мене ще сильніше. До виписки він, звісно, не встиг.

Коли нас виписали з лікарні, я почувала себе дуже нещасною. Ніхто з родичів, які зустрічали нас із сином, не був мені потрібен.

Адже найголовнішого чоловіка серед них не було.

Чоловік приїхав через тиждень, як ні чого не було. З букетом квітів та подарунками для сина. Сказав, що дуже любить нас і вибачився. І я вибачила.

Проте за три місяці чоловік знову зібрався їхати на свої екскурсії.
– Васю, ну ти можеш хоч цього разу не їхати? – я благаючим поглядом подивилася на чоловіка. – Ти ж бачиш, як мені важко. Віталік дуже неспокійний і постійно вередує.

– Ні! – холодно глянув на мене чоловік. – Вчися обходитися без мене. Інші жінки якось справляються.

-Тобто ти хочеш сказати, що постійно будеш їздити туди-сюди та кидати мене одну з сином! – від обурення я нервово притупувала.

– Запам’ятай, ніщо й ніхто, навіть власна дитина, не здатні відібрати мою волю! – Стукнув кулаком по столу чоловік. – Так що навіть не сподівайся, що я буду трястись над вами, як курка над яйцем! Такого ніколи не буде! Ти зрозуміла?

– Так звичайно.

Мій голос пролунав тихо та спокійно. Декілька секунд я роздумувала над тим, що ще додати, але, не знайшовши потрібних слів, просто промовчала.

Чоловік їздив у відрядження дедалі частіше. Я вже не знала, що робити далі. Я була впевнена, що чоловік не має іншої жінки. Адже я обов’язково це відчула б.

Але й дати Васі тієї свободи, яку він вимагав від мене, я не могла. Я не хотіла постійно залишатися із сином одна.

Підозрюю, що іноді він вирушав на свої екскурсії, щоби просто відпочити від нас. Адже до появи сина він практично не їздив, працюючи на постійній основі у місцевому музеї.

Після чергової поїздки чоловіка я вирішила, що просто не розмовлятиму з ним. Образа не давала мені нормально спілкуватися.

– Та що ти дивишся на мене вовком! Так і скажи, що не кохаєш більше! – Чоловік знову дозволив собі підвищити на мене голос.

– Чудово! Я ще й винна! Тобто тобі потрібна свобода? А що лишається мені? Постійно сидіти вдома з дитиною та чекати, коли ти ощасливиш мене своїм поверненням?

– Не примушуй мене шкодувати про наш шлюб, – тихо сказав Василь і вийшов з кімнати.

А я просто сиділа та думала. Думала про те, що вже й сама шкодую про цей шлюб. Сил, бажань та емоцій вже не залишилося. На їхньому місці була тепер лише порожнеча.

Що робити далі не знаю. Мені здається, що наш шлюб вже не врятувати. І розлучення, мабуть, буде єдиним правильним рішенням.

КІНЕЦЬ.