Андрій Сергійович був серйозним чоловіком. Таким серйозним, що сам собі в дзеркалі не посміхався.

Якщо у компанії розповідали смішний анекдот, то ніхто не чекав від нього бурхливої ​​реакції.

Широка усмішка – рідкість. Зазвичай він обмежувався ледь помітним підняттям куточків губ.

Серйозний Андрій Сергійович навіть вдома ходив у сорочці та зручних штанах, бо серйозні люди у майці і шортах не ходять.

Діти жартували:

-Ти ще краватку вдягни, бо вечеря не зрозуміє серйозності твоїх намірів!

Андрій Сергійович посміхався і зосереджено жував курочку.

Всі знали, що серйознішої за нього у світі немає людини.

До всього він мав ґрунтовний підхід. Якщо в магазин по продукти – то зі списком і жодних відхилень та спонтанних покупок по акції.

Якщо лагодити паркан на дачі – то таким чином, що будиночок років через 50 постаріє, бо ж не ним збудований, а от паркан і сто і двісті років стоятиме.

-Мамо, як ти за такого занудного чоловіка вийшла заміж? – сміялися діти.

-Вийшла б заміж за людину з таким характером, як у мене, то не знаю, що було б. Мені саме такий серйозний чоловік і потрібен, – відповіла мати. – Щоб все серйозно і надійно.

Дітей своїх Андрій Сергійович любив, але всякими у дитинстві не балував. Любов він висловлював розв’язанням їхніх проблем і впевненістю в їхній правоті у будь-якій суперчці.

Андрій Сергійович жартував з непроникним обличчям і інтонацією, що не мінялася.

Людям, які його не знали, доводилося пояснювати, що сміятися треба після слова «лопата», наприклад, бо інакше можна здатися неввічливими…

Була тільки одна душа, поряд з якою Андрій Сергійович ставав м’якшим і гарнішим.

Цієї душею була його онучечка Юлечка. П’ятирічне диво з кучериками на милій головці та ямочками на щічках.

Юлі серйозний Андрій Сергійович пробачав будь-яку витівку, будь-яку нелогічність вчинків.

Сміх у світі Андрія Сергійовича був таким же неймовірним, як вирощена в пустелі картопля.

Юля відповідала дідові взаємністю, беззастережно прийнявши його авторитет. Її вагоме:

-Так дід сказав! – було непохитним аргументом, аксіомою…

-Дід сказав, влітку треба прикривати голову, бо сонце. Навіщо зняла зимову шапку? Дід же ж сказав… Я не вчитиму цього вірша! Дід сказав: «Тут рима якась погана». Так, я Марині Віталіївні вже сказала. Тату, зроби риму. Як не можеш? Піду діду скажу…

Любов між ними була безмежною і міцною.

Того пам’ятного ранку Андрій Сергійович їхав на роботу пізніше, аніж зазвичай. Бо їхав не в офіс, а на переговори із постачальниками.

Керівництво поважало Андрія Сергійовича за вміння аргументувати вигоду компанії, а також за серйозний вигляд, від якого у будь-якого постачальника відпадало бажання збивати, чи навпаки завищувати ціну.

Тому в особливо важливих зустрічах Андрій Сергійович завжди брав участь та отримував за це премію.

Він саме голився, коли до них привезли Юлечку. Вона трохи заслабла і в садок не пішла.

Ну хіба це не найкращий початок ранку?

Вони з Юлечкою неквапливо поснідали, обговорили всілякі дрібнички.

Зійшлися на думці, що спочатку краще розфарбувати розмальовку з кониками, бо це швидше, а вже потім з пташками.

Загалом до важливих переговорів із постачальниками Андрій Сергійович вирішив уже багато важливих питань.

-Все, Юлечко, діду пора на роботу!

-Гаразд, – неохоче вона злізла з дідових колін. – Я поки що розмальовуватиму коників.

-Давай. Увечері приїду, подивлюсь. Ти постарайся акуратно й красиво.

-Добре, діду.

Андрій Сергійович одягнув сорочку, бездоганно випрасувані штани, зав’язав краватку. Поправив все до ідеалу. Залишився собою задоволений.

-Вікторія! – гукнув він дружині, що поралася на кухні. – У тебе ніби крем був від комарів. Де він? Всю ніч мені якийсь комар надокучав.

-Біля дзеркала, рожевий такий тюбик. Руки у тісті, не можу підійти.

-Знайшов. Дякую.

-Діду, а давай я тобі сама намажу? Мені мама дозволяє.

-Давай, тільки обережно, комірець не забрунь, добре?

-Гаразд. Я вмію. Де?

-Ось тут, – Андрій Сергійович показав пальцем на шиї.

-Бачу! – Юля обережно доторкнулася намазаним пальчиком. – Діду, а можна я тобі ще на лобі намажу?

-Там же не кусали, Юлечко.

-Ну, а я наперед. І бачиш у тебе там щось є.

-Це родимка.

-Ну можна?

-Можна тільки швидко. Їхати пора.

Широке дідове чоло – простір для дитячої творчості. Юля вмочила в баночку пальчик і, висунувши язичок, нанесла крем.

-Готово!

-Ну, дякую, люба. Хто ще подбає про дідуся, якщо не ти.

Він поцілував онуку.

-Поводься добре, бабусю слухайся!

-Гаразд.

-Вікторіє, я пішов. До вечора.

-Бувай, любий…

…Дивні речі почалися для Андрія Сергійовича з того моменту, як він вийшов із під’їзду.

Сусідка – старенька бабуся, побачивши чоловіка перехрестилася.

На заправці заправник, дивився на нього з цікавістю.

А ось Андрій Сергійович на переговори запізнився. Всього на 5 хвилин, але для нього це вже незвичайно, бо за Андрієм Сергійовичем годинник можна звіряти.

Знявши плащ і вручивши його секретарці, він подався до потрібного кабінету.

Секретарка хотіла щось запитати, можливо, чи потрібен вішачок для плаща.

Але він зупинив її жестом, мовляв, ніколи мені.

Впевненою ходою він пішов у залу для переговорів, де вільним залишався тільки його стілець.

Присутні зарухалися при його появі. Немов він їх застав у момент, коли вони пліткують про нього. Раз у раз вони кидали на нього погляди і ніби хотіли щось спитати.

Але строгий та серйозний вигляд Андрія Сергійовича не дозволяв перейти на обговорення особистих питань.

Спершу – справи, балаканина потім.

Переговори пройшли успішно, сторони дійшли єдиної думки, і кожна задоволено потирала руки.

Випили по чашці кави, поговорили на різні теми.

-Андрію Сергійовичу, – раптом не витримав молодий співробітник постачальника. – Вибачте мою цікавість, але що у вас на лобі?

-На лобі? – чоловік торкнувся пальцями шкіри і відчув, як щось сухе прилипло до них. Подивився на пальці: якісь рожеві блискітки.

-Хвилинку, – він підвівся з-за столу, вийшов з кабінету і пройшов у туалет.

У відображенні дзеркала на нього дивився серйозний чоловік з тонкими губами. У білій сорочці і з ідеально пов’язаною краваткою.

Чисте, трохи сивувате волосся акуратно зачесане назад.

І на все широке чоло Андрія Сергійовича тонкими пальчиками була намальована жаба. Рожева. З великими очима. І явно голодна… Мабуть до комарів…

-Вікторія! – Андрій Сергійович уперше занервував. – Що ти дала мені за крем? Спитай у Юлі, вона покаже баночку. Що означає не в баночці, а в тюбику? Чим вони відрізняються?

Слухавка щось відповідала, а точніше, заливалася сміхом. А Андрій Сергійович старанно відтирав малюнок з чола.

-Що означає «нічна маска від зморшок»? Ух, тримайтесь у мене! Приїду додому, покажу вам і баночки, і тюбики, і жаб!

Через десять хвилин той самий ідеально серйозний чоловік заходив у залу для переговорів. Лоб його був трохи рожевим. А очі веселими:

-Онучка, подбала про дідуся: намалювала жабу, щоб вона їла комарів, – пояснив він колегам.

-А я вже думав про таємний символ вдалих переговорів, – хихикнув наймолодший представник постачальників.

І Андрій Сергійович… Засміявся! Ну а що? Серйозним людям теж іноді треба повеселитися…

КІНЕЦЬ.