Анастасія важко зітхнула і витерла сльози. – Треба в магазин сходити. Хоч хліба й картоплі купити, – вирішила вона. Жінка кивала на вітання сусідів, але намагалася не говорити. Соромно було за свого сина Юрка. Анастасія пішла у дальню крамницю – там знайомих менше. Купила хліба, трохи картоплі, пару цибулин, і поволі пішла назад. Раптом біля неї зупинився великий джип, з якого вискочив якийсь чоловік і кинувся до неї. – Анастасія Валентинівно, здрастуйте! – радісно вигукнув він. – Ви хто? – жінка застигла від здивування. Вона уважно глянула на чоловіка й ахнула

 

-Мамо, дай сто гривень! – сказав син.

-Синку, до моєї пенсії ще тиждень, а грошей зовсім не залишилося…

-Не можу, треба…

-Юро, ти обіцяв, що перестанеш гульбанити, на роботу влаштуєшся…

-Перестану… Влаштуюся… Дай!

Жінка заплакала, але вона все ж таки дістала з кишені кілька останніх купюр, і одну простягла синові.

-Дякую мамо! – той взяв гроші і вибіг з квартири.

Анастасія Валентинівна опустилася на диван і гірко заплакала. Тридцять років пропрацювала вона вчителькою, а сина виховати не змогла. Так важко на душі, і тяжкі думки не полишають голову:

-Тридцять два роки йому. Гульбанить. З дружиною розлучився. Аліменти. А як невістці… Мої внуки живуть, і я їм допомогти нічим не можу. Отже, пенсія невелика, то син ще її бере.

А ще два роки тому все непогано було. Так, гуляв трохи, але працював. Добре заробляв. Коли фірма закрилася і його звільнили, все й почалося. Роботу хорошу знайти не міг. Грошей – нема, дружина – свариться. Не витримав мій Юрко, – важко зітхнула вона, витерла сльози. – Треба в магазин сходити. Хоч хліба й картоплі купити…

Вона кивала на вітання сусідів та знайомих, але намагалася не вступати у розмови. Соромно було за сина. Жінка пішла до дальньої крамниці – там знайомих менше…

Купила хліба, трохи картоплі, пару цибулин. І поволі пішла назад.

Раптом біля неї зупинився великий джип, з нього вискочив якийсь чоловік і кинувся до неї.

-Анастасія Валентинівно, здрастуйте! – радісно вигукнув він, і легенько обійняв її.

-Ви хто? – жінка застигла від здивування.

Вона уважно глянула на чоловіка і ахнула.

-Славко?! – нарешті сказала вона.

Анастасія впізнала в ньому свого колишнього учня.

-Сідайте! – посадив він свою колишню вчительку в машину.

-Ой, Славко, яка у тебе машина!

-Так, пощастило мені. Тут недалеко котедж почав будувати.

-Молодець, ти, Славко!

-А як у вас справи? – і бачачи, що його колишня вчителька спохмуріла і низько опустила голову, одразу запитав: – Анастасія Валентинівно, у вас щось трапилося?

З очей у жінки потекли сльози.

-Ану, розповідайте! – сказав учень і впевнено додав. – Вирішу всі ваші проблеми.

-Мою не вирішиш. У мене син гульбанить…

І не знаючи чому, вона почала розповідати своєму колишньому учневі про своє життя.

-Заспокойтеся, Анастасіє Валентинівно, розберуся я з цим!

-Славко, не треба! – похитала головою жінка.

-Все буде добре. Давайте, я вас до вашого дому довезу!

Довіз до будинку і поїхав, схвально посміхнувшись на прощання.

Надвечір Юрій проспався і пішов шукати пригод. Як завжди! І, як завжди, на думку спало:

-Треба завтра пошукати роботу. Матері обіцяв. Треба за розум братися, вже тридцять два, але тут же ця думка була відігнана іншою. – Василь, сьогодні обіцяв посидіти, треба до нього заглянути.

Раптом до нього підійшов якийсь хлопець із телефоном і тут же біля нього зупинився розкішний джип, з якого вийшов чоловік.

-Він, – кивнув чоловікові, той хлопець із телефоном, і кудись зник.

-Сідай! – сказав чоловік Юрієві.

-Що?! – не зрозумів той.

-Сідай! Кажу.

-Ти що, мужик? – здивовано глянув на нього Юрко.

-Сиди спокійно! Все буде добре.

Вони приїхали у котеджне селище. Селищем його поки що важко було назвати, в основному навколо йшло будівництво. Зупинились, біля однієї такої забудови.

-Виходь! – сказав чоловік.

Коли той вийшов і озирнувся. Чоловік почав розмову:

-Слухай, Юрко!

-Звідки ви мене знаєте? – запитав хлопець.

-Слухай і не перебивай! Щодня до ранку охоронятимеш цей котедж. Щоранку отримуватимеш пʼятсот гривень. Працюєш без вихідних.

-Ви що серйозно?

-Я сказав – мовчи і слухай! Раз на тиждень переказуватиму твоїй колишній дружині пʼятнадцять тисяч в рахунок твоїх аліментів, – чоловік з хвилину помовчав, даючи хлопцеві зібратися з думками. – Будеш гульбанити – тисяча гривень з тебе.

Намагаючись не посміхатися, той суворо подивився на хлопця:

-Ти добре зрозумів?

-Так!

-Он будка, – вказав він на невеликий, але цілком пристойний будиночок, і дав йому в руки ключ. – Там можеш чаю попити, перекусити.

Він витяг з машини пакет:

-На! Заварка і печиво на сьогодні, – дав чоловік йому пакет. – Із завтрашнього дня сам принось.

-Дякую!

-Завтра вранці о восьмій годині приїду. Працюєш з восьмої вечора до восьмої ранку. Телефон є?

-Ні!

-На, – простягнув неновий, але дуже пристойний телефон. – Там мій номер є, якщо що – дзвони. Одразу подзвони матері, попередь, що ти працюєш. Все!

Чоловік сів у машину й поїхав. А Юрій хвилин десять стояв на місці, дивлячись очима на будиночок. Нарешті, здатність розсудливо мислити, повернулася до нього:

-Він взагалі хто? Я б і за половину погодився. А він ще й аліменти віддати обіцяв. Може жарт такий? А телефон дав? Треба матері зателефонувати.

Набрав по памʼяті номер:

-Мамо, я роботу знайшов. Ночами працюватиму.

-Юрко, яка ще робота ночами?

-Охоронцем. Усе мамо! Запиши цей номер. Поки що він моїм буде.

Зайшов у будиночок. На вішаках робочий одяг. У кутку зварювальний апарат, ящики з інструментами.

Вийшов, обійшов будівництво. Підійшов якийсь чоловік:

-Ти, що у Славка охороняєш?

-Так, – кивнув головою Юрій, хоч і почув це імʼя вперше.

-Я – он там, – показав він кудись пальцем. – Он той котедж. Тут поки тихо, забудови тільки почалися. Удвох веселіше буде. Ти мені свій номер телефону, про всяк випадок, дай!

Юрій розгубився, номер телефону він не знав. Миттєво придумав:

-Диктуй свій – я запишу.

Той продиктував, Юрко одразу натиснув на виклик:

-Все гаразд, – посміхнувся новий напарник. – Тебе як звуть?

-Юрій.

-Мене – Борис…

Ніч минула спокійно. Декілька разів ходили з напарником один до одного пити чай. Вранці Юрій заварив новий чай – адже робітники прийдуть познайомитися.

Справді, незабаром зайшов чоловік похилого віку, підозріло глянув на незнайомця:

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩