– Це що ще за новини? Я тебе не запрошувала жити до мене! – Надія Василівна втупилася на валізи, які виросли в передпокої ніби гриби після дощу.

– Тітонько Надю, а куди мені діватися? Мама ж вам дзвонила. Місяць усього поживу, поки роботу не знайду, – Аліна кинула куртку на вішалку, від чого та покосилася набік.

– Що значить дзвонила? Мені ніхто нічого… – Надія Василівна осіклася, згадавши ту дивну розмову із сестрою тиждень тому. – То ти про це? Ніна сказала, що ти, можливо, приїдеш на співбесіду!

– Ну ось я і приїхала. Співбесіда завтра. А речі… – Аліна кивнула на громіздкі валізи, – так це все потрібне, самий мінімум.

Надія Василівна стиснула губи. У свої шістдесят сім вона звикла до тиші й розміреності. Після втрати чоловіка десять років тому квартира стала її фортецею – чистою, акуратною, зі своїми правилами.

– Місяць? І куди я тебе покладу? У мене тут не гумова квартира.

– Так у вас же дві кімнати! – Аліна пройшла у вітальню і безцеремонно плюхнулася на диван. – Вам одній стільки місця навіщо? Я тут переночую, а завтра ми все обговоримо.

Надія Василівна завмерла у дверному отворі, спостерігаючи, як племінниця дістає телефон і, закинувши ноги на журнальний столик, починає щось друкувати.

– Ноги! – вирвалося у господині. – Ноги зі столу прибери негайно! Це червоне дерево, між іншим.

– Ой, та годі вам, – Аліна знехотя опустила ноги. – Вічно ви, старше покоління, з мухи слона робите. Подумаєш, столик.

– Не подумаєш, а дорога річ. І взагалі, люба, якщо збираєшся залишитися хоч на ніч, то мусиш поважати порядки цього будинку.

Аліна закотила очі, але промовчала, занурившись у телефон. Надія Василівна, шаркаючи капцями, попрямувала на кухню. Руки тремтіли.

Коли Ніна телефонувала, мови про переїзд не було. Так, обмовилася, що донька в місто збирається. А тепер що? З’їхала? Кинула свою дорослу дівку на стару тітку?

– Тітко Надю, а у вас поїсти що-небудь є? – голос Аліни пролунав просто за спиною, змусивши Надію Василівну здригнутися.

– Господи, налякала! Що крадешся? – старенька притиснула долоню до серця. – Я вечерю собі розігрію, і тобі дістанеться. Якщо, звісно, не погребуєш бабиною їжею.

– Та чого гребувати-то, – Аліна вже відкрила холодильник і вивчала вміст. – А це що за баночки скрізь? Чого ви їх розставили? Місця тільки займають.

– Це варення! – Надія Василівна метнулася до холодильника, загороджуючи його собою. – І компоти. І соління. І не хапай усе підряд, руки хоч помий спочатку!

Аліна фиркнула, але від холодильника відійшла.

– Гаразд, давайте вашу вечерю. У мене й так грошей небагато, тому на вашій шиї теж особливо не посиджу.

– І на тому спасибі, – буркнула Надія Василівна.

За вечерею Аліна безперервно строчила повідомлення, зрідка перериваючись, щоб закинути в рот чергову порцію картоплі з котлетою.

– Тітонько Надю, а інтернет у вас який? Пароль від вайфая скажіть.

– Який ще пароль? У мене дротовий інтернет, для комп’ютера.

– Дротовий? – Аліна подивилася на стареньку як на доісторичну копалину. – І як мені в інтернет виходити? Минуле століття якесь!

– А мені вистачає, – відрізала Надія Василівна. – Фільми дивлюся, в онлайн-шахмати граю. Якщо тобі потрібно щось інше, сама й вирішуй.

– Завтра роутер куплю, – зітхнула Аліна. – У якому ви, люди похилого віку, болоті застрягли! За всієї поваги, звісно.

– Звичайно, – процідила Надія Василівна, збираючи тарілки. – З усією повагою.

Вночі, лежачи у своїй спальні і слухаючи, як у вітальні ворушиться на дивані Аліна, старенька не могла заснути. Щось підказувало їй, що цього вечора в її життя увірвалося щось більше, ніж просто незручний гість. І це “щось” загрожувало перевернути весь її усталений світ з ніг на голову.

– Треба вранці Ніні зателефонувати, – прошепотіла Надія Василівна, дивлячись у стелю. – Так справа не піде.

Вона раптом гостро відчула, який крихкий її особистий простір. Як легко його порушити. І як складно буде захищати свою маленьку фортецю від чужого вторгнення.

Ранок почався з гуркоту. Надія Василівна, схопившись із ліжка, кинулася у вітальню, звідки долинав дзвін посуду.

– Що відбувається?! – вона застигла в дверях.

Аліна, одягнена в коротку майку і шорти, копалася на кухні, висуваючи шухляди і гримлячи каструлями.

– Тітко Надю, я яєчню хотіла посмажити, а де у вас сковорідки? – як ні в чому не бувало запитала дівчина.

– Це мої речі! Мій дім! – Надія Василівна схопилася за одвірок. – Я сама все дістану. І взагалі, хіба в тебе не співбесіда?

– Так о другій годині, – Аліна глянула на годинник. – Встигну ще. Я каву зробила, будете?

Надія Василівна насупилася. Її улюблена чашка – подарунок покійного чоловіка – стояла на столі, наповнена чимось темним.

– Це моя особиста чашка, – старенька взяла її тремтячими руками. – І я п’ю тільки чай.

– Подумаєш, чашка як чашка, – Аліна знизала плечима. – Я завтра свої кухлі куплю, заспокойтеся.

– Завтра? – Надія Василівна поставила чашку в мийку. – Ти завтра не їдеш після співбесіди?

– Так я ж казала – на місяць. Мене навіть ще не взяли, процес довгий. Ой, а печиво можна? – Аліна вже відкривала заповітну коробку на верхній полиці.

Телефонний дзвінок врятував коробку з печивом. Надія Василівна поспішила в кімнату, щільно зачинивши за собою двері.

– Ніно? Це що за фокуси? Твоя донька заявилася з валізами і каже, що на місяць!

– Надійко, люба, ну куди їй діватися? Орендоване житло нині дороге, а ти одна в двушці. Потерпи трошки, вона дівчинка самостійна.

– Самостійна? – Надія Василівна понизила голос до шепоту. – Вона мої речі без дозволу бере! У моєму холодильнику риється!

– Та годі тобі, сестро, – зітхнула Ніна. – Не збіднієш. Ти б ще спасибі сказала – веселіше з молоддю.

– Яке спасибі? За що спасибі? – обурилася Надія Василівна, але сестра вже поклала слухавку.

Повернувшись на кухню, вона застала Аліну за поїданням яєчні прямо зі сковорідки.

– Я виделку не знайшла, – пояснила дівчина з набитим ротом. – А мити тарілку ліньки було.

– Господи, – Надія Василівна опустилася на стілець. – У нас із тобою буде серйозна розмова. Якщо ти залишаєшся, треба встановити правила.

– Які ще правила? – Аліна здивовано підняла брови. – Мені доїдати треба і збиратися.

– Правила мого дому, – Надія Василівна випрямила спину. – І або ти їх приймаєш, або шукаєш інше житло.

– Це повна маячня! – Аліна відставила сковорідку. – Що за правила такі? Не виходити з дому після десятої? Не приводити друзів? Навіть душ за розкладом?

– Мій дім – мої правила, – Надія Василівна схрестила руки. – До того ж, гаряча вода грошей коштує. І взагалі, мене ніхто не питав, чи хочу я тебе прийняти!

– Ось саме, ніхто не питав, – Аліна демонстративно відсунула сковорідку. – Тому що має бути само собою зрозумілим: родичам допомагають!

– Допомагають? – Надія Василівна обурено фиркнула. – Коли я хворіла минулого року, твоя мати навіть не подзвонила!

– А до чого тут я? – Аліна вискочила з-за столу. – Ви зі своїми старими образами що, на мені відігратися вирішили?

Грюкнули вхідні двері. Надія Василівна важко зітхнула, дивлячись на безлад. Весь день вона провела, перебираючи в голові доводи, чому дівчині краще виїхати. І всі здавалися залізними – доти, доки телефон не розривався від дзвінків сестри та інших родичів.

– І як я перед людьми виглядатиму, якщо вижену рідну племінницю? – бурмотіла старенька, надраюючи кухню. – Сусіди скажуть – зовсім з глузду з’їхала стара.

Аліна повернулася пізно, коли Надія Василівна вже лягла. Тупіт у передпокої, гуркіт чогось, чужі голоси…

– Тихіше не можна? – Надія Василівна виглянула зі спальні в халаті.

На порозі стояли Аліна і високий хлопець із густою бородою.

– Тітко Надю, це Стас, мій друг, – Аліна посміхнулася. – Він мені роутер допомагав вибирати.

– Вітаю, – буркнув хлопець, знімаючи взуття.

– Який ще друг? Після десятої ніяких гостей, – Надія Василівна стиснула губи. – І я не дозволяла приводити сторонніх!

– Та годі вам, – Аліна махнула рукою. – Він на пів годинки, роутер налаштує.

– Ніяких пів годинки! – старенька різко випросталася. – Негайно нехай іде.

– Ви чого! – Аліна сплеснула руками. – У мене співбесіда завтра, мені інтернет потрібен!

– Гаразд, я піду, – Стас позадкував до дверей. – Зідзвонимося.

Коли двері за хлопцем зачинилися, Аліна повернулася до тітки:

– От навіщо ви так? Перед Стасом зганьбили!

– Перед Стасом? А переді мною не соромно? Я чужих чоловіків у дім не пускаю!

– Та хто вам чужий? Це мій друг!

– А мені все одно хто. Мій дім – моя фортеця.

Аліна закотила очі.

– Фортеця… Музей старості швидше! Ви навіть пароль від вайфая не знаєте, а туди ж – правила встановлювати.

Уранці конфлікт продовжився. Надія Василівна, яка звикла снідати в тиші, тепер спостерігала, як Аліна ходить кухнею в рушнику, капаючи водою на лінолеум.

– Ти можеш одягнутися нормально? – поморщилася старенька, розмішуючи чай.

– А що такого? – Аліна знизала плечима. – Удома ж! До того ж спекотно.

– Удома, але не у своєму, – заперечила Надія Василівна. – Я ось теж можу в негліже розгулювати, але не роблю цього.

– Ну й даремно, – хмикнула Аліна, відкриваючи холодильник. – У вашому віці треба все встигнути.

Ця фраза стала останньою краплею.

– У моєму віці? – очі Надії Василівни небезпечно блиснули. – Та що ти знаєш про мій вік, дівчинко? Я, між іншим, п’ятдесят років працювала, будинок утримувала, а не на чужій шиї сиділа!

– Починається… – Аліна закотила очі. – Знову про тяжку долю і “в наш час…”

– А що я маю сказати? Ти вриваєшся в мій дім, порушуєш мої правила, ще й грубиш! Я взагалі не розумію, хто тобі дав право тут командувати?

– Знаєте що, – Аліна схрестила руки на грудях. – Ніхто мене не просив сюди приїжджати. Але вже якщо я тут, давайте жити по-людськи. Без ваших правил! Я не в пансіонаті для людей похилого віку!

Щоки Надії Василівни спалахнули. Багато років вона жила сама, звикла до свого світу і не готова була впускати в нього когось настільки… безцеремонного.

– Що ж, – тихо сказала старенька. – Може, мені варто пошукати цей пансіонат, якщо вже мій будинок більше не мій.

Тиждень минув як у тумані. Надія Василівна з жахом спостерігала, як її квартира перетворюється на чужий простір. Аліна отримала роботу і тепер щовечора поверталася з пакетами продуктів, які займали половину холодильника.

– Тітонько Надю, я купила курку. Будете? – Аліна метушилася на кухні, пересуваючи баночки з варенням, щоб звільнити місце.

– Ні, дякую, – сухо відгукнулася Надія Василівна, спостерігаючи, як її улюблена кухня наповнюється чужими запахами.

– Даремно ви так, – Аліна знизала плечима. – Я, між іншим, намагаюся налагодити стосунки.

– Налагодити стосунки? – Надія Василівна гірко усміхнулася. – Це коли мої речі беруть без дозволу? Або коли диван у вітальні завалений шмотками так, що присісти нікуди?

– Та годі вам! – Аліна махнула рукою. – Подумаєш, речі розклала. Зате я підлогу мила того тижня. Самі ж просили допомагати.

Надія Василівна промовчала. Вимиті Аліною підлоги нагадували поле бою – вологі розводи і запах хімії, від якого в старенької розболілася голова.

Увечері пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла сусідка, Ганна Петрівна.

– Надійко, ти що? На дзвінки не відповідаєш? – сплеснула руками сусідка. – Ми ж у шахи грати домовилися!

– Ой, вибач, Петрівно, – Надія Василівна винувато посміхнулася. – Закрутилася зовсім.

– Це ще хто? – Аліна виглянула з кухні з ложкою у руці.

– Аліночка, племінниця моя, – представила її Надія Василівна. – Із села приїхала, роботу знайшла…

– Молодець яка! – усміхнулася Ганна Петрівна. – А я дивлюся, Надю, ти помолодшала просто. З молоддю-то веселіше!

– Так, веселіше, – процідила Надія Василівна, поглядаючи на кухонний стіл, завалений картопляним лушпинням.

– Ви проходьте, чого в дверях стоїте, – Аліна дружелюбно кивнула сусідці. – Я саме вечерю готую.

– Ні-ні, я на хвилинку, – Ганна Петрівна махнула рукою. – Надю, так що щодо шахів?

– Давай іншим разом, – зітхнула Надія Василівна. – Сил зовсім немає.

Коли сусідка пішла, Аліна підійшла до тітки:

– А що, ви в шахи граєте? Прикольно!

– Уяви собі, – фиркнула Надія Василівна. – Люди похилого віку теж уміють розважатися. Без інтернету і роутерів.

– Та я не в тому сенсі, – Аліна закотила очі. – Ви вічно все в багнети сприймаєте! Я ж просто запитала.

У цей момент вхідні двері знову відчинилися – Аліна, як зазвичай, не зачинила їх на ключ.

– Привіт, народ! – у квартиру ввалився Стас, а за ним ще двоє хлопців із рюкзаками. – Ми за тобою, Алінко!

– О, уже! – стрепенулася Аліна. – Зараз, тільки переодягнуся!

– Зачекай-но, – Надія Василівна вийшла в передпокій. – Це що таке?

– Та ми ненадовго, – кинула Аліна через плече, ховаючись у ванній. – У нас концерт сьогодні, я ж казала.

– Нічого ти не говорила! – обурилася старенька. – І чому вони у взутті?

– Та годі вам, бабусю, – засміявся один із хлопців. – Ми на п’ять хвилин.

– Я вам не бабуся! – Надія Василівна гнівно випросталася. – А господиня цієї квартири! І я вимагаю, щоб ви негайно роззулися або вийшли геть!

– Чого така зла? – хлопець скривився, але взуття все ж зняв.

Надія Василівна відчувала, як усередині закипає справжня лють. Ще ніколи за шістдесят сім років життя з нею не поводилися з такою зневагою в її власному домі.

– Аліно! – крикнула вона. – Негайно вийди сюди!

– Та йду я, йду, – Аліна випурхнула з ванної, пахнучи парфумами. – Що сталося?

– Це що за збіговисько? Я не дозволяла приводити гостей, тим більше цілий натовп!

– Та господи, вони мене проводити зайшли! – Аліна закотила очі. – Ви ніби спеціально все ускладнюєте!

– Так, усе, – Надія Василівна рішуче попрямувала до телефону. – Я телефоную твоїй матері. Це переходить усі межі!

– Телефонуйте, – знизала плечима Аліна. – Вона все одно на моєму боці. Друзі, ходімо вже, а то на розігрів запізнимося.

Двері зачинилися. У квартирі повисла дзвінка тиша, порушувана лише гудками в телефонній трубці.

– Алло, Ніно? – голос Надії Василівни тремтів. – Забирай свою доньку. Я більше не можу.

– Що сталося? – у голосі сестри чулося роздратування.

– Вона заполонила весь будинок! Притягла натовп якихось хлопців! Розмовляє зі мною як із прислугою! Це нестерпно!

– Надю, ти перебільшуєш, – зітхнула Ніна. – Звичайна молодь. Ми в їхньому віці не кращі були.

– Не кращі?! – вибухнула Надія Василівна. – Та я в житті не дозволила б собі так поводитися зі старшими! Називати чужих людей “бабусею”! Топтатися у взутті по чистій підлозі!

– Гаразд, я з нею поговорю, – втомлено пообіцяла сестра. – Але ти теж зрозумій – часи змінилися. Не будь такою занудою.

– Занудою? – Надія Василівна відчула, як до горла підкочує клубок. – Так ось хто я для вас. Зануда. Стара, нікому не потрібна зануда!

Вона кинула слухавку і повільно опустилася в крісло. Невже це кінець? Невже їй доведеться змиритися з тим, що її маленький світ буде розтоптаний і зруйнований, а вона сама перетвориться на незручну стару, яку терплять із милості?

– Ні, – прошепотіла Надія Василівна, стискаючи підлокітники крісла. – Ні, так не буде.

Уранці Надія Василівна піднялася раніше, ніж зазвичай. Начепивши старенькі окуляри, вона дбайливо дістала коробку з документами з шафи і почала методично перебирати папери.

Коли Аліна з’явилася з ванної, тітка вже сиділа за столом із чашкою чаю і газетою.

– Доброго ранку, – буркнула дівчина, прямуючи до холодильника.

– Доброго, – спокійно відповіла Надія Василівна, акуратно складаючи газету. – Нам потрібно поговорити, люба.

– Знову двадцять п’ять! – зітхнула Аліна. – Може, хоч за сніданком без нотацій?

– Ніяких нотацій, – Надія Василівна поклала перед племінницею аркуш паперу. – Це договір оренди. Раз уже ти вирішила тут жити, давай зробимо це офіційно.

Аліна завмерла з відкритим ротом, не донісши яблуко до губ.

– Чого?

– Оренда,люба. Сім тисяч на місяць, включно з комунальними. Внизу реквізити, щоб переказати. Якщо згодна, підпишеш два примірники.

– Ви знущаєтеся? – Аліна відкинула яблуко. – Я ваша племінниця!

– Саме, – кивнула старенька. – Але не донька. І квартира належить мені. За її утримання я плачу. Тож або оренда, або… – вона вказала на двері.

– Мама вас зі світу зживе за таке! – взвизгнула Аліна, підхоплюючись із-за столу.

– Сумніваюся, – Надія Василівна незворушно відпила чай. – Я вже говорила з нею. І з Ганною Петрівною, і з Зінаїдою Матвіївною із сусіднього під’їзду. І з дільничним, до речі.

– Із дільничним?! – Аліна зблідла.

– Звичайно, люба. Незаконне проживання, шум після одинадцятої… Він обіцяв зайти сьогодні ввечері, познайомитися з тобою.

Надія Василівна поправила окуляри й додала:

– У мене не найміцніше здоров’я. Раптом тиск підскочить від переживань? Швидку викличуть, а там і соціальні служби підключаться… – вона багатозначно замовкла.

Аліна ошелешено опустилася на стілець.

– Тож обирай, – спокійно продовжила Надія Василівна. – Або оренда і мої правила, або шукай інше житло. Наприклад, у подруг, з якими вчора веселилася до третьої години ночі.

– Я поговорю з мамою, – Аліна схопилася за телефон.

– Обов’язково, – кивнула Надія Василівна.

– А я поки чайку поп’ю.

Увечері Аліна пакувала валізи. Сестра телефонувала тричі, але Надія Василівна була непохитна.

– Сподіваюся, ви задоволені! – кинула Аліна, затягуючи ремені валізи.

– Рідна племінниця на вулиці!

– На вокзалі, а не на вулиці, – поправила Надія Василівна, простягаючи конверт.

– Ось гроші на квиток. І на перший час. Десять тисяч.

Аліна завмерла, дивлячись на конверт.

– Що це?

– Те, на що ти заслуговуєш, – Надія Василівна вперше посміхнулася.

– Не за те, що влаштувала тут бедлам, а просто тому, що ти моя племінниця. Але пам’ятай: моя квартира – моя фортеця.

Коли за дівчиною зачинилися двері, Надія Василівна повільно опустилася в улюблене крісло. У квартирі стояла блаженна тиша.

– Здається, цій фортеці я ще зможу послужити захисницею, – прошепотіла вона, погладжуючи підлокітники.