– Ви, вже приїхали, мамо? То відразу йдіть в літню кухню, і там розкладайте свої торби, – скомандував зять.

Ольга лише переступила поріг рідного подвір’я, водій якраз заносив сумки, які вона привезла з італійськими смаколиками, і не могла зрозуміти, що тут відбувається.

На подвір’ї у Ольги і справді було два будинки: одна стара хата, в якій вони колись жили. А інший новий дім, його Ольга збудувала за свої заробітчанські гроші, саме заради того, щоб будинок збудувати, вона в Італію і поїхала.

Старалася жінка з усіх сил, бо хотіла, щоб будинок у неї був найвищий і найкращий. І огорожу дорогу зробила, і хвіртку, і подвір’я впорядкувала так, що любо глянути.

Поки вона на заробітках, в цьому домі хазяйнує зять і її єдина донька Тетяна.

У Ольги є єдина дочка Тетяна, коли Ольга подалася на заробітки, дівчинці було лише 14 років. Залишила практично саму, за нею мала придивлятися рідна сестра Ольги, Люба, яка жила по сусідству, неподалік. Тітка погодилася дивитися за племінницею, бо бачила, що іншого виходу просто немає.

Такі скрутні часи настали, що далі нікуди. Ольга працювала прибиральницею в місцевій школі, отримувала на роботі копійки. Рано oвдовіла, батьків теж теж не було, щоб допомогли.

В старій напіврозваленій хаті Ольга жити не хотіла, тому і наважилася їхати за кордон.

Свою мрію вона здійснила, хату збудувала, але зять чомусь вирішив, що це його будинок, а не тещі.

Всі хвалили Ольгу, мовляв, от яка молодець – сама, без чоловіка, яку хату звела, любо глянути.

Тішилася і сама Ольга, мріяла, як приїде назавжди в Україну, і заживе собі з донькою в своєму будиночку, нарешті, хоч трохи поживе для себе. А зараз – будинок мрії є, та жити Ольга у ньому не може, бо зять відправляє її в літню кухню.

Виявляється, донька з чоловіком давно живуть погано, але Тетяна мамі ніколи не скаржилася, щоб зайвий раз її не турбувати.

Всі гроші, які висилала Ольга доньці, забирав зять, бо саме він хотів керувати сімейним бюджетом.

Тетяна терпіла скільки могла, двоє діточок, як не як. Та з кожним роком ставало все гірше. От і вмовила донька маму ще й квартиру однокімнатну в райцентрі купити, мовляв, діти ростуть, житло зайвим не буде.

За 5 років була вже і квартира. Ольга коли приїжджала додому на тиждень-два, навіть не здогадувалася, які проблеми у її доньки, бо та нічого не говорила, а зять в цей час був як шовковий.

Цього разу зять вже вирішив кіна не грати: тещі сказав, що її місце в літній кухні, а Тетяну з дітьми він в місто в квартиру відправив.

Ольга поклала сумки, сіла на лавку, оглянула двір. Вона ж п’ятнадцять років важко працювала в Італії не для того, щоб ця чужа їй людина, її зять, так просто пустив все по вітру.

Головна помилка Ольги була та, що вона відразу все майно на доньку і зятя записувала, бо навіть не сподівалася, що все ще може так повернутися.

– Ви, мамо, не хвилюйтесь. Поки-що поживете в літній кухні, а потім повернетеся в Італію і заробити собі на квартиру, – сказав зять.

Ольга набрала Тетяну, запитала, чого вона їй нічого не сказала, і чого, взагалі, вона це це терпить.

– Бо люблю його. І сподіваюсь, що він зміниться, та й діти у нас є – відповіла Тетяна.

У Ольги просто не було слів, вона заносила свої сумки в літню кухню і плакала, бо не так собі уявляла підсумки свого заробітчанства. Хіба для цього стільки років вона гарувала у світах?

Джерело