Мені багато разів говорили про те, як мені пощастило у житті. Люблячий чоловік, власний будинок та двоє чудових дітей, які вже ось-ось покинуть батьківське гніздечко. Але мало хто знає, якою ціною це щастя дісталося мені.

Батьки мої були людьми вкрай консервативними та суперечливими. Мене все дитинство виховували жорстко, розслабитися не давали. Вчитися тільки на відмінно, суцільні гуртки та секції, за будь-яку провину карали. Руку, щоправда, на мене ніколи не підіймали, але й повна відсутність особистого простору напружувала.

Жили ми у селі. Враховуючи, який тиск чинили на мене мати з батьком, природно, я чекала лише одного – закінчення школи. Вступ до університету у великому місті, життя у гуртожитку – це все обіцяло свободу. Старанного навчання ніхто не скасовував, але це зовсім маленька ціна за довгоочікувану свободу.

Батьки були тільки раді, коли мені вдалося вступити на бюджет до великого державного університету в обласному центрі, і мене відпустили спокійно. Але контроль залишати не бажали – телефонували щодня мені, телефонували коменданту гуртожитку, телефонували куратору групи. Але, якщо чесно, то всіх дістали, що ті вже на всі їхні запитання відповідали згодою. І відразу забували, про що з ними говорили.

Через кілька місяців я познайомилася з Василем. Він навчався у тому ж університеті, жив у тому самому гуртожитку, але спеціальності у нас були різні, тому й знайомство сталося не одразу. І якось запав він мені в душу. І це було взаємно.

Виріс він у дитячому будинку, батьків своїх не знав. Але був дуже добрим, ніжним і чуйним хлопцем із золотими руками. Його почуття у відповідь було видно відразу – до цього ніхто і ніколи не дивився на мене з таким захопленням і ніжністю.

Я батькам про Васю нічого говорити не стала. Розуміла, що тут же почнеться допит, що і як, і не дай боже не сподобається він їм – відразу буде скандал і заборона. Але трохи більше ніж через пів року, ближче до літньої сесії, трапилася у нас осічка, і я була при надії.

Вася був у захваті. Він відразу сказав, що ми обов’язково одружимося, майже відразу він почав шукати додаткові підробітки. Це трохи відбилося на його оцінках, але було видно, що він щирий. І я, натхненна його ентузіазмом, повідомила про це батьків.

Реакція виявилася ще гіршою, ніж я передбачала. Батьки не просто влаштували істерику. Вони вимагали, щоб я терміново позбавилася дитини, забирала документи з університету та поверталася додому. Їх не влаштовувало, що моїм обранцем виявився хлопець із дитячого будинку, без гроша за душею.

З’ясувалося, що вони ще кілька років тому обрали мені чоловіка і збиралися поставити мене перед фактом одразу після випуску. На думку батьків, шлюб за розрахунком був куди вигіднішим і стабільнішим, ніж шлюб взаємний, за коханням.

Але я відмовилася. Просто повідомила, що коли я вже повнолітня, розпоряджатися моїм життям вони не мають права. Я не вбиватиму свою дитину і не піду заміж за незнайомого мужика. Вася, дізнавшись, що мій батько з матір’ю готові приїхати в місто, щоб влаштувати мені скандал та відвести мене назад у село, запропонував розписатися. Без урочистостей, без усього.

На той час, як батьки приїхали, я вже була одружена. Отже, вони нічого зробити не могли. Вася сам вийшов до мого батька і повідомив, що свою дружину не дасть образити, навіть батькам. Тим більше я була в положенні. І вимагав, щоб вони поїхали. На що мої батьки відповіли, що якщо я така розумна, то вони більше ні копійки не дадуть, ні мені, ні своїй майбутній онуці.

І поїхали.

Тяжко нам спочатку довелося. Переїхали ми до сімейного гуртожитку, до маленької кімнати. Вася розривався між роботою та навчанням, щоб прогодувати нас обох, а я між заняттями підробляла швачкою. Обшивала весь гуртожиток та університет.

Навіть коли з’явилася Оленка, грошей було достатньо, хоч і впритул. Дитячий одяг зібрали по сусідах, добре що в нас виявилися люди, які розуміють становище. Було складно поєднувати навчання, роботу та догляд за маленькою дитиною.

На третьому курсі ми з чоловіком перевелися з денного відділення на заочне. Після цього жити стало легше. Василь влаштувався на постійну роботу, а в мене залишилося більше часу на дитину та шиття. Оленці тоді вже рік виповнився, і з’явилася можливість іноді просити сусідку доглянути малюка.

Доводилося економити на всьому, ми працювали дуже багато, щоб до закінчення університету накопичити грошей, які дозволили б нам оформити житло в іпотеку. До того ж я чекала другу дитину. Жити у місті не хотіли ні я, ні Вася.

Тому взяли ми позику на земельну ділянку та будівництво будинку. Будинок чоловік будував сам, хоч і не без допомоги друзів, які зголосилися безкоштовно допомогти. Маленький двокімнатний будиночок був збудований буквально за пів року. І всією родиною ми переїхали туди.

Щоправда, сама я роботу знайшла вже після того, як обидві дитини пішли до дитячого садка. З цього моменту наша фінансова ситуація покращилась. Більшість проблем та труднощів залишилися позаду.

Діти виросли щасливими, і це було найголовніше. Батько з матір’ю так і не повернулися до мого життя, та й не хотіла я, щоб вони втручалися. Я тепер теж наче з дитячого будинку, в мене немає родичів.

Минули роки. Оленка закінчила коледж та збиралася заміж. Синок поки що навчається і тішить своїми оцінками.

А ми з чоловіком досі, немов закохані студенти, дивимося один на одного з обожнюванням та ніжністю, робимо подарунки та сюрпризи один одному. А якщо Вася їде по роботі, то обов’язково переписуємося і щодня говоримо телефоном.

Щастя дається нелегко, я це знаю на власному досвіді. Тому й дітям завжди говорю – боріться за своє щастя. Воно того варте.

КІНЕЦЬ.