А за тиждень після того гоpя хата Ольги стояла на замку. Куди з дітьми повіялася? Викликали в село Олину матір. А та, зайшовши у дім, знайшла на столі в хаті гроші й записку, адресовану їй: «Мамо, ось вам вісім тисяч. Але всі відразу не тратьте, бо потім вони вам ще пригодяться. Оля».

На що мають піти ті тисячі, ненька ще не здогадувалася. Ольгу знайшли лише через дев’ять місяців. Усе село плакало, коли люди дізналися правду. Не вірилося, що може зробити таке гарне почуття, як кохання з людиною.

Світало. Перші сонячні промені запалювали крайнебо. Та враз за вікном усе стало жовтогаряче й червоне, аж багрове. Оля від того світла прокинулася. Вона виглянула крізь шибку й мало не зомліла: горіла сусідська хата! Та так палахкотіла, аж тріщала.

Поки приїхали пожежні, хата геть пішла з вогнем. Коли загасили полум’я, зрозуміли, що сталося непоправне. Оля кричала:

– Це я там мала бути… Це я…

Після цього Оля змінилася, стала відлюдькyватою. Ніхто не розумів чому. Її погляд став наче скляним, в нікуди.

А за тиждень її хата стояла на замку. Куди з дітьми повіялася? Викликали в село Олину матір. А та, зайшовши у дім, знайшла на столі в хаті гроші й записку, адресовану їй: «Мамо, ось вам вісім тисяч. Але всі відразу не тратьте, бо потім вони вам ще пригодяться. Оля». На що мають піти ті тисячі, ненька не здогадувалася. І написала у поліцію заяву про зникнення дочки та онуків.

Ніхто й гадки не мав, через що Оля втратила спокій. Все частіше в неї перед очима зринали картинки з минулого. Згадала, як в школі закохалася в Ігоря, що був на три роки старшим за неї. Але він захопився її однокласницею. Страждала, дивлячись на їхній роман, невимовно.

«Господи, зроби так, щоб Ігорчик мій був», – благала у молитвах. Та хлопець вечорами виціловував не її, а Свєтку.

І закралася в серце дівчини люта ненависть. Хотілося, аби будь-що, а Ігор став її. За щасливу мить вінчання з ним готова була на все, навіть душу віддати.

– Не ти, Боже, допоможеш, то приворожу його! – якось у гніві вигукнула.

Поїхала в місто шукати відповідну книгу.

До рук потрапляли всякі брошурки з любовними замовляннями, та не це було потрібно дівчині. Олі хотілося мати щось серйозніше, вагоміше, аби результат був стовідсотковий.

Не знайшовши вартої уваги книги, вона попрямувала на автовокзал. Але раптом побачила бабцю, що просто з асфальту торгувала старими книжками. Стала розглядати крам. І очі її зупинилися на книжці у чорно-червоній палітурці. «Вона!» – засяяла думка.

– Що за неї хочете? – запитала дівчина у старої.

Та так пильно на Олю глянула, тоді взяла до рук книгу і промовила:

– Ти впевнена, що саме це тобі треба?

Оля кивнула.

– Нічого за неї не візьму. Але пам’ятай: все погане, що зробиш, злом тобі і вернеться.

– Ну, як даруєте, то дякую, – не слухаючи нотацій продавчині, защебетала Оля і, вихопивши книгу з її рук, окрилена побігла на автобус.

Водила пальцями по дивних фігурах, зображених у книзі, читала, що вони означають. Не все вдавалося зрозуміти, та наполегливо гортала сторінку за сторінкою. Врешті, зморившись, заснула.

І привиділося Олі, що йде вона пізно ввечері через міст. По один бік річка дзвінко дзюрчить кришталево чистою водою. А по інший каламуть біжить і у свій вир заманює.

Лячно так стало. Але на тому боці побачила постать Ігорчика свого. Потягнулися до нього руки. Стала бігти через місток все швидше і швидше.

І віддалялася від неї дзвінка мелодія ріки, все поглинав шум мутної круговерті. Линула до свого кохання. А коли дійшла – рухнув міст, а образ Ігоря розсипався, як вуглинки зі спаленої хати.

Оля прокинулася спітніла від страху. Враз згадалися слова старої, з рук якої брала книгу. Ще раз глянула на криваво-чорну палітурку, тоді – на фото Ігоря в телефоні. Сумнів теpзав недовго…

Ось вже й Свєтка плаче, а Ігор Олю додому проводжає. Усі навколо дивуються: як так? Знали, що серце Ігоря Світлані належить. Він і сам не раз друзям казав:

– Не люблю Олю, а тягне до неї, як магнітом.

Тільки дівчина школу закінчила – повів її Ігор до шлюбу. На сповіді перед вінчанням наречена й словом не обмовилася про тяжкий гріх, який скоїла. Не розкаялася…

Переїхала Оля жити з Ігорем у сусіднє село. Там бабуся лишила йому у спадок стареньку хатку. Здавалося, щасливою була, один за одним народилися синочки. Та раптом Ігоря як підмінили. Спочатку з неохотою пізніми вечорами вертався додому, а одного разу зібрав свої речі й пішов геть. На прощання Олі сказав лиш одне:

– Вибач, але я іншу люблю.

І в душі у неї все наче обірвалося. Знову магічну книгу дістала – на якийсь час вернула коханого. Та ненадовго. Коли втретє йшов із сім’ї, подав на розлучення.

А між тим стали траплятися з нею та дітьми нещастя. То телевізор загорівся у кімнаті, сини ледве не почаділи, то сама мало не впала через обірваний провід, що раптово впав під ноги.

І цю біду вирішила «приборкати» магією. Весь негатив хотіла «злити» на Ігоря, підкинувши йому в куртку замовлену річ. А він її, нічого не знаючи, взяв і віддав… сусіду. За тиждень і сталася та пожежа. У розпачі Оля зібрала дітей і пішла світ за очі.

КІНЕЦЬ.