Того дня я дізналася, що обидві онуки захворіли. Вони відчували себе погано з самого ранку. Моя дочка не спала два дні: не їла, не пила – просто сиділа з ними.

Для неї це був непростий час, і я це чудово розуміла. Після довгих роздумів я вирішила зателефонувати дочці та запропонувати приготувати для них їжу.

Я запропонувала, щоб мій зять, Антон, після роботи забрав у мене парові котлети, свіжі пиріжки та консерви.

Однак Соня сказала мені, що Антон не поїде додому, а попрямує на дачу до своєї матері. Мені було важко зрозуміти, чому він вирішив так вчинити в таких обставинах.

У Соні та Антона дві доньки – 2 та 4 років. Зізнаюся, я ніколи не любила Антона. Він мало заробляв і жив у квартирі Соні, робив мінімальний внесок у будинок та допомагав з дітьми лише тоді, коли його про це прямо просили.

Антон працює у звичайному офісі, не прагнучи додаткових обов’язків, що і призводить до скромного доходу. Отже, Соні доводиться брати на себе додаткову роботу, щоб утримувати сім’ю.

Я не можу зрозуміти, чому Соня взагалі терпить такий розклад справ. Вона сама ефективно справляється з дітьми та домашнім господарством.

Як би там не було, вона захищає чоловіка від будь-якої моєї критики. Коли я дізналася, що Антон вирішив втекти, то була дуже вражена.

Його мати, хоч і старіє, займається городом, тому я й засумнівалась у пріоритетах зятя. Соня, однак, запевнила мене, що вони чудово справляються і вважають за краще, щоб у їхні сімейні справи не втручалися сторонні.

Що мені тепер робити? Мовчати, навіть якщо я сумніваюся у відданості Антона своїй сім’ї?