Думка про те, що настав час перевести стосунки з Оленою на більш серйозний рівень, зʼявилася у Василя на роботі.

Вони з мужиками сиділи на обіді, чи після роботи в кафе, і говорили на суто чоловічі теми.

Чоловічими темами вважалися автомобілі, гроші, комп’ютерні ігри і жінки.

Василь, до речі, був єдиним холостяком у цій компанії. Чим викликав, з одного боку, неймовірну повагу друзів, а з іншого, бажання якнайшвидше його одружити.

Ну або хоча б поселити з якоюсь жінкою в одній квартирі.

Цього разу розмова про жінок почалася одразу. Спочатку дехто поскаржився на своїх других половинок, потім ще один чоловік розповів про вісімнадцятирічну доньку, яка заміж за іноземця зібралася, а потім настала черга Василя.

-Та все нормально, мужики, – задоволено посміхнувся Василь.

– Навіть поскаржитися на Оленку не можу.

Чоловіки недовірливо перезирнулися, а потім пішли питання.

-Гроші просить?

-Ні, – сміявся Василь. – Навіщо їй мої копійки? Вона ж сама директор. Сама за себе у ресторанах платить. А іноді навіть за мене, коли вона, наприклад, хоче вийти погуляти, а в мене грошей немає.

-Ого… – заздрісно зітхали мужики.

-Ну, а квіти ж хоч ти їй даруєш? – поцікавився один з колег, якого всі інші поза очі підкаблучником називали, за відданість своїй дружині.

-А навіщо? – здивувався Василь. – Вона й так наче задоволена.

Чоловіки спантеличено і недовірливо дивилися на Василя.

-Брешеш же! – читалося в їхніх очах.

Але Василь не брехав. Їхні стосунки з Оленою і справді були такі, що йому й поскаржитися не було на що.

Познайомилися вони майже рік тому випадково. Разом виходили із супермаркету, і в неї порвався пакет.

Василь, звичайно, кинувся допомагати незнайомці збирати продукти, а потім вона його з вдячності додому підвезла своєю гарною дорогою машиною.

-Може телефон дасте? – запитав на прощання Василь, не чекаючи, втім, позитивної відповіді.

-Так, звичайно, чому ж ні… – розгублено відповіла Олена і продиктувала номер.

Зустрілися вони через тиждень. Погуляли у парку, зайшли в кафе. На превелике задоволення Василя, який на той момент був практично без грошей, Олена розплатилася за себе сама. Вона взагалі була, як з’ясувалося згодом, дуже самостійною.

Попередні жінки Василя вічно так і хотіли якось його використовувати. Чекали подарунків, оплати їхньої їжі у ресторані, того, що він почепить люстру, приб’є цвях, поремонтує стілець.

Олена не просила і не натякала. Якщо потрібна була допомога, вона викликала майстра. Якщо хотіла в ресторан, то запрошувала Василя й оплачувала рахунок.

Подарунки, звичайно, вона йому не дарувала, та й від нього не чекала.

А коли він їй на день народження подарував троянду, дякувала так, наче це діамантове кольє.

-Закохалася просто, – експертно казали мужики.

– Жінки вони такі. Якщо закохається, то все своє життя тобі присвятить!

-Напевно, – самовдоволено надувся Василь.

-Ну, а з цим у вас як? – багатозначно запитав колега. – Вона задоволена?

-Та ніби так… – знизав плечима Василь.

-Не скаржиться? Не сердиться? – продовжували розпитувати мужики.

-Ні звичайно! – злякано глянув на нього Василь.

-Ну, ти й молодець! – закивали дружно мужики.

І ось у цей момент якось сама собою зайшла розмова про те, що раз жінка така хороша, невибаглива, то можна вже подумати про те, щоб запропонувати їй щось серйозніше.

Чоловіки раптом разом загули.

-Ти сам подумай, Васильку! І любить тебе, і нічого не вимагає! Гаразд, можна такій і поблажку дати, запропонувати пожити разом!

-Та що жити! Нехай одружуватися пропонує!

-Ні, одружуватися зарано! Нехай ще доведе, що гідна нашого Василька!

-Так! А то може вона і неохайна, і готувати не вміє! Хай доведе!

Василь слухав міркування друзів, і картинка комфортного життя зі зручною Оленою ставала перед його очима.

Ось він уранці прокидається, а Олена вже млинців напекла.

Ось він розкидав речі, а вона зібрала, випрала, попрасувала і на вішачки акуратно розвісила.

Ось він прийшов додому веселий, а вона його спати вклала.

А в перервах між доглядом за Василем Олена встигає і на свою відповідальну та високооплачувану роботу збігати, і на манікюри-педикюри-епіляції свої, і продуктів додому прикупити, щоб наготувати ненаглядному Васильку смаколиків всіляких.

І так усе чудово виходило в мріях Василя, що йому все більше й більше хотілося втілити все це в життя.

-А що, мужики, може я цей… Прямо звідси з кафе до неї й поїду? І все скажу!

-Так! Так! Давай, Васильку!

І в загальному пориві натхнення чоловіки скинулися Василеві на таксі, бо ж він знову був без грошей, і він поїхав ощасливлювати Олену…

…Олена готувала вечерю на кухні і не одразу зрозуміла, що хтось стукає у двері. Вона дуже здивувалася і пішла в коридор.

Олена відкрила двері і ахнула! Перед нею стояв її знайомий Василь. Він явно був веселий!

-Привіт… – пробурмотіла вона. – А ти чого це прийшов так пізно?

-Поговорити нам треба, Оленко! – сказав Василь і зайшов у квартиру.

Він по-хазяйськи зайшов у залу і діловито сів у крісло.

-Сідай, – урочисто запросив він Олену. – Зараз буде найважливіша розмова у твоєму житті!

Олена рота відкрила від здивування.

-Я вирішив, що нам треба жити разом! – заявив Василь і витріщився на Олену, передчуваючи тріумф і вдячні слова.

-Що? – Олена скривилася і подивилася на годинник. – Василю, ти десь гульбанив. Їдь додому.

-Оленко, ти не зрозуміла! Я вирішив, що нам треба йти далі! Розвивати наші стосунки! Тому я погоджуюся жити разом!

-Погоджуєшся? – брови Олени раптом поповзли вгору, а рот скривився у зневажливій усмішці. – Васильку, ти, звичайно, не найкмітливіший чоловік на світі, але навіть від тебе я не очікувала такої самовпевненості. Що означає, що ти згоден? Ти ніби обдаровуєш мене собою, чи що?

-Ну… – Василь здивовано дивився на Олену. – Ну, ти ж мене любиш?

-Ні, – знизала плечима Олена.

-Як це…

-Ну так. Не люблю. Мені з тобою, Васильку, зручно. Так само, як і тобі зі мною.

-Як це тобі зі мною зручно? – Василь навіть трохи образився.

-Ну так! У тебе своє життя, у мене своє. Іноді мені потрібен супутник для походу в ресторан. Іноді коханець. Ніхто нікому нічого не винен, ніхто нічого в іншого не вимагає. Будь-якої миті можемо припинити спілкування…

-А ти хіба заміж за мене не хочеш? – Василя не розумів, що відбувається.

-Ні! Ти що! – Олена голосно засміялася. – Ти вже не ображайся, будь ласка. Але заміж за тебе – це останнє, чого б я хотіла у цьому житті!

Василь застиг.

-Я піду, Олено, – сказав він, підвівся і раптом опинився на підлозі…

…Перше, що побачив Василь, коли розплющив очі, це було злякане обличчя Олени. Він лежав на підлозі, а вона сиділа над ним і бризкала на нього водою.

-Васильку, ти як? – схвильовано запитала вона.

-Не знаю, – нещасний Василь і справді не знав, як він. – А що сталося?

-Тиск, напевно, стрибнув. Давай переберемося на диван? – запропонувала вона…

…Василь поїхав від Олени тільки наступного ранку. Попрощалися вони ніяково і про нову зустріч не домовилися.

Однак увечері того ж дня Василь чекав Олену біля роботи з букетом.

У кишені в нього були взяті в борг у друга гроші на ресторан.

-Васильку? – Олена дуже здивувалася, побачивши його.

-Привіт! Я цей… Хотів у ресторан тебе покликати, – ніяково посміхнувся Василь і квапливо додав. – За мій рахунок! Я платитиму!

Олена мовчала.

-І ще я там бачив, що в тебе завіс на дверцятах на кухні зламався. Я б підкрутив, якби ти дозволила…

-Добре, – Олена здивовано й радісно дивилася на Василя. – Я дозволяю.

Вона взяла букет, і вони пішли до машини…

…Сподіватимемося, що Василь щось зрозуміє в жінках. Малоймовірно, звісно… Ну, а раптом!