Віра Степанівна вже довгий час жила одна у невеликому селі у своїй хатинці.

Колеги по роботі й сусіди називають її просто – Степанівна.

Нещодавно вийшла вона на пенсію, радіє, що вільного часу сила–силенна.

Син єдиний одружений, який давно живе далеко в іншій області біля моря.

– Тепер щороку буду відвідувати своїх рідних і заодно купатимуся в морі! – мріяла Віра. – А може, ще й знайдеться якийсь старенький принц на такому ж старому білому, чи сірому коні. А то у відпустках не виходило. Планувала на відпустку різні справи, не встигнеш озирнутися, а вже й на роботу…

Степанівна була один раз заміжня. Від цього кохання народився син.

Чоловік її Василь не гульбанив, працював керівником заводу з виробництва цегли. Серйозний чоловік, правда дуже велелюбний.

Одного разу Віра застала його з коліжанкою в його ж кабінеті.

Ось буває ж такий збіг обставин… Вона рідко заходила до чоловіка на роботу, а тут загубила ключі від будинку.

Ну, все перешукала, переворушила у себе на роботі, так і не знайшла.

Довелося по ключі їхати до чоловіка, бо він ще вранці сказав їй, що затримається, і може навіть допізна.

Коли Степанівна заходила на територію підприємства, назустріч їй вийшла секретарка чоловіка.

– Здрастуйте, Катю, а мій Василько у себе в кабінеті? – запитала її Віра.

– Здрастуйте, ой знаєте, мабуть ні… Він має бути десь на території, – якось непереконливо сказала секретарка, і швидко пройшла повз.

– Ну, нічого, почекаю, все одно прийде в кабінет, – вирішила Віра.

Ні про що таке не думаючи, вона пройшла в кабінет чоловіка.

Тільки–но вона хотіла сісти на стілець, як раптом подумала:

– А може двері в його кабінет не замкнені… Почекаю там у нього на дивані.

Віра взялася за ручку, потягла двері на себе і двері відчинилися… Жінка зайшла всередину, глянула на диван і оторопіла. Там був її чоловік. І він був не сам…

Чоловік скочив, вдягаючись на ходу, а коліжанка не поспішаючи теж приводила себе в порядок.

Степанівна спочатку оторопіла, а потім сказала, дивлячись прямо в очі чоловікові:

– Нічого, продовжуйте, не соромтеся, я ключі загубила від хати, дай мені свої, – сказала вона таким буденним і спокійним голосом, що чоловікові стало страшно. – От обманула мене твоя секретарка, сказала, що ти на території десь. Вигороджує тебе, молодець Катя. Давай ключі… – і Віра назвала його нехорошим словом…

Чоловік дістав ключі з кишені і віддав їй, а вона, як нічого й не було, розвернулась і вийшла з кабінету.

– Скоріше б вийти надвір, вдихнути свіжого повітря. Ф–у–у, як гидко і прикро. Ніколи не могла уявити себе в такій ситуації. І от маю…

Віра вийшла на вулицю, трохи відійшла і присіла на лавку, бо йти сил уже не було. Вона не розуміла, що робити далі.

Віра сиділа на лавці під старим кленом, а думки вирували у неї в голові.

– Ну ось Віро, втрапила й ти, а не треба було повністю чоловікові довіряти. Виявляється, це буває просто, прийшла побачила, пішла… Хоч щось там намагався сказати слідом…

Прийшовши до тями, вона зібралася з силами і поїхала автобусом додому.

Було їй на той час тридцять три роки. Розлучилися, чоловік залишив будинок Вірі із сином, а сам переїхав кудись, вона навіть не цікавилася куди.

Його не стало для неї назавжди. З того часу жила Віра сама, виховувала сина, аліменти правда на сина чоловік платив справно.

Степанівна по життю спритна була і життєлюбна, енергія з неї прямо йшла. Хазяйська дуже, навіть сама могла зробити чоловічу роботу по господарству.

Будинок у неї великий, город із доглянутими грядками, і песик у дворі, охороняє хату.

Чоловіків у її будинку не бувало, але вона не втрачала надію, все чекала свого принца.

І от торік з’явився–таки принц, правда не на коні, і навіть не на машині… Трохи пошарпаний життям, стомлений і сивий.

Оселився Микола у старому і непривабливому будинку, що йому залишився від батьків, майже навпроти Степанівни.

Помітив він її на подвір’ї, і почав походжати повз хату, скоса поглядаючи на песика, який теж пильно стежив за ним.

Ходить і мовчить Микола, так на вигляд ніби нічого, але видно, що не доглянутий, відчувається поряд немає жінки.

Вже сусідки стали над Степанівною жартувати…

Якось таки він постукав у хвіртку. У двір зайти побоявся, сторож біля ґанку запобігливо загавкав.

Степанівна вийшла надвір і здивувалася:

– Добрий вечір, ви до мене?

– Доброго вечора, та до вас, але побоююся вашого собачку.

Степанівна забрала песика і сказала:

– Проходьте до хати або в альтанку он туди!

Микола з тортом у руці, пройшов в альтанку, повиту плющем і сів на лавку.

Степанівна принесла чайник, горнятка:

– Зараз закипить чайник, чай питимемо, я так розумію, торт для цієї мети?

– Звісно, ​​дякую…

Познайомилися ближче, розговорилися. А сусідки все бачили, дехто ходить уздовж вулицею, а хто просто стоїть і розмовляє неподалік будинку Степанівни.

Вигляду звісно не подают, що зацікавились, але стоять і не розходяться.

Микола дізнавшись, що сусідка самотня, а чоловіка не очікується найближчим часом, вирішив, що вільну жінку він візьме собі.

Дуже вже вона симпатична, не по роках спритна й енергійна. А порядок довкола який і навіть будинок у хорошому стані…

Минув тиждень, вони спілкувалися, Микола приходив із печивом та цукерками, пили в альтанці чай, перейшли на «ти». Нишком оглядав він її садибу і нахвалював господиню:

– Ну Степанівно і хазяйська ти, добротний у тебе будинок, як це тобі вдається без чоловіка будинок тримати у хорошому стані. Не в будь–якого чоловіка такий будинок. А що в тебе он у тому сарайчику, а що то таке?

Степанівна відповідає, але якось не подобаються їй його запитання.

– Так, важко без мужика будинок тримати, але я багато чого навчилася, правда треба ґанок підремонтувати, паркан замінити, дещо підфарбувати. Справ повно…

Якось увечері сусідки побачили, що Микола стрімко вискочив з двору Степанівни і мало не бігом попрямував до свого старенького будинку.

Галина, що жила поряд зі Степанівною, одразу ж прилетіла до неї, і посміхаючись спитала:

– Степанівно, що це Микола вилетів від тебе, як навіжений? Я тільки зайшла у свою хвіртку, і побачила його. Не інакше, думаю, Віра злякала мужика. У неї все може бути.

– Так, виставила я його з двору, більше не пущу. Я думала з добрими намірами мужик, прийшов, і я грішним ділом вже придивлялася до нього. Треба його і випрати, і відгодувати, і підстригти і буде ладний. А він, не минуло й тижня каже мені:

— А давай Степанівно одружимося. Бачу, що ти мені підходиш, дім у тебе гарний, житимемо разом. Хазяйка ти чудова, це теж мені підходить, а то жив я з однією, так вона погано мене годувала, казала дрова рубати, воду тягати, а в тебе все впорядковано, не треба нічого робити.

Давай житимемо в тебе, сама бачиш мою халупу. Придивився я, підходиш і ти мені, і твій дім. Ми вже не молоді, яке там кохання, житимемо пліч–о–пліч і все, – розповідала обурено Степанівна.

– Уявляєш Галю, він як цей, ну як його називають, що будинки підбирає, дивиться, а – рієлтор.

Бачте підходжу я йому і мій дім, а мене навіть і не питає!

Так і заявив, що своїм хазяйським поглядом все побачив, все йому підходить, і навіть придумав, що де можна прибрати, а що прилаштувати.

І таке зло мене взяло, що я швидко вказала на двері, і сказала, щоб забув сюди дорогу, і щоб навіть не дивився в мій бік.

Теж мені знайшовся примак. Свій будинок не хоче упорядковувати, каже: – А навіщо? Житимемо у твоєму домі. Отак і виставила я його. Т–а–а–к, виявився зовсім не принц він…

Обидві зареготали на весь двір. Мабуть і Микола чув…

…А нещодавно приїхав до сусідки Галини її брат старший із заробітків.

Галина з гарячими пирогами, брат з квітами й ігристим прийшли до неї в гості.

– Іван, – представився чоловік, і таким поглядом подивився на Степанівну, що та мало не випустила келихи.

– Степанівна, ой, Віра мене звуть… Дуже приємно…

Галина одразу помітила, що між ними щось промайнуло. Вона посміхнулася сама собі і сказала:

– Ну ось Віро, прошу. Це мій брат, найдобріший і найпорядніший чоловік на світі. Він завжди мене оберігав у дитинстві, ніколи не давав образити і сам не ображав. Жили ми дружно, так Іванку, – вона обняла його і притулилася до плеча.

– Звичайно, а ти моя найулюбленіша сестричка, наївна була, і любила морозиво.

Іван два роки тому втратив дружину. Довго слаба була і так і не одужала…

А тепер ось сестра йому зателефонувала й сказала:

– Іване, якщо ти хочеш знайти дружину та друга для життя, все кидай і приїжджай. Я тебе познайомлю з сусідкою, бо вже інші «принци» на неї заглядаються. Я знаю, ви полюбите один одного. Обоє ділові, обоє енергійні, ви створені один для одного, я знаю, що говорю.

Іван сподобався Степанівні. Як тільки вона побачила його поруч із сусідкою, то одразу подумала:

– Ось він мій принц, щоправда вже пожив на цьому світі, але як і я. Зате статний, охайний і відчувається зі стрижнем усередині. Недаремно Галина про нього розповідала мені…

Іван теж був вдячний сестрі:

– Ось ти сестричко, знаєш, як мене здивувати, дякую тобі. Вірочка на мене чекала, тепер я це точно знаю…

…Живуть Іван зі Степанівною в її будинку, і називає він її не інакше, як Вірочка. Він почав ремонт робити в будинку, купив нову машину, сестрі допомагає – теж таки самотня жінка.

Так і йде від нього енергія, так і заряджає він своїх коханих жінок.

Хоч і довго чекала на свого принца Степанівна, але таки дочекалася.

А Микола спостерігає через свій похилений паркан і погане тільки й думає про Івана, сусідку та Степанівну. Тільки й заздрить…

Так, різні люди бувають…