Олена блукала по торговому центру у пошуках подарунка чоловікові. Як не як, а наближалася тридцята річниця їхнього спільного сімейного життя.

Не сказати, що всі ці роки було безхмарними, але найголовніше – вони досі разом, виховали чудову дочку, Юлечку. Онук підростає!

– Тридцять років – це називається «Перлинне весілля», – гомоніла поряд її подруга, Катерина.

– Тому й подарунки треба дарувати з перлами – намиста, сережки!

– Ось все–все має бути з перлами!

Олена на цьому місці зупинилася, не в змозі рухатися далі, і розреготалася до сліз.

– Ой, Катько! Насмішила ти мене!

– Ти чого смієшся?! – здивувалася Катерина, кліпаючи своїми нарощеними віями.

Незважаючи на свій п’ятдесятирічний ювілей, ця панянка стежила за всіма віяннями моди. І ці вії, здавалося, ще більше смішили Олену, а ще й ці намальовані брови, від яких обличчя подруги здавалося якимось яскравим і всі емоції на ньому відображалися особливо промовисто.

– Ой, Катю, не можу! Уявила свого Андрійка в перлинних намистах і з сережками у вухах, – трохи заспокоївшись від сміху, пояснила Олена.

Катерина насупилась, а її обличчя почервоніло від обурення.

– Ні, Оленко! Ну ти що? Чому обов’язково намисто? Є ще запонки з натуральними перлинами, затискачі для краватки, брелки, підвіски в машину… Можна пошукати цілі набори з цього…

–А оце – хороша ідея, Катрусю! Тоді нам у ювелірку треба!

Але Катруся все продовжувала ображатися. Це було помітно, бо вона мовчала і тільки й відповідала – «так», «ні».

–Ну, годі, Катрусю, не ображайся! Не подумала я! Хочеш, я тебе кавою пригощу з твоїм улюбленим тірамісу?! – раптом запропонувала Олена, помітивши кафе посеред торгового центру.

Катерина посміхнулася.

– Ну, гаразд! Тільки з тебе ще ігристе й морозиво!

– Добре, подружко!

Подруги зайшли в кафе і сіли за столик біля вікна. Вони жартували, весело сміялися.

Підійшов офіціант і вони замовили тірамісу, морозиво й каву.

– Морозиво можна купити он там, за стійкою, – махнув офіціант кудись убік рукою.

Оленка встала з–за столу, і пішла по морозиво.

– Мені фісташкове і мигдальне, – сказала Олена продавчині, коли підійшла її черга.

Вона взяла два морозива і попрямувала до свого столика.

Раптом Олена глянула вбік, і так і оторопіла від несподіванки!

Там, за столиком біля вікна, сидів її Андрійко з якоюсь молодою жінкою!

І мало того, вони ще й були не самі! Олена очам своїм не повірила!

З ними сиділа ще й дитина.

Вони настільки були зайняті один одним, що нічого не помічали навколо!

Андрій ніжно тримав дівчину за руку і щось казав їй, закохано дивлячись в очі.

Хлопчик, років шести, їв морозиво…

Олена швидко відвернулася і непомітно шмигнула до столика за яким сиділа усміхнена Катерина.

– Олено, що трапилося?! – здивувалась та. – На тобі лиця нема!

– Там… Таке! Глянь! Глянь хто там сидить за четвертим столиком від нас! Тільки не дивись, не хочу, щоб вони нас помітили…

Катерина підвела очі і застигла.

–Катю, не дивись так прямо!

–Та це ж Андрійко твій! З жінкою якоюсь і з дитиною! – незважаючи на застереження подруги ахнула жінка.

– Саме так!

– Ану ходімо влаштуємо їм! – раптом, спробувала встати зі свого місця Катя.

Але Олена спритно взяла її за руку.

– Ага! А дитина?! Сиди спокійно і їж! І постарайся посміхатися! Але тепер я знаю, куди він так часто їздив у відрядження! Гультяй!

Настрій, звісно, зник, але Олена сиділа спокійно, повільно пережовуючи тірамісу. Весь цей час вона мовчала і про щось зосереджено думала.

Коли з їжею було закінчено, вона покликала офіціанта і попросила:

– Бачите, там за четвертим столиком сидить гарна пара з дитиною? У них, певне, якесь сімейне свято. Можна за мій рахунок їм ігристого! Так хочеться поділитися з ними моїм хорошим настроєм.

– Звичайно, звичайно!

Олена з Катериною ще посиділи трохи за столиком, чекаючи, поки офіціант принесе ігристе Андрію і його супутниці.

– Ну все! Тепер пора! – прошепотіла Олена, коли дві голови повернулися в їхній бік, щоб побачити, хто ж це такий щедрий.

Старання Олени не пройшли даремно. Вона помітила, як обличчя Андрія побіліло.

Олена ж усміхнулася йому і гордо рушила до виходу.

–Ну, я думаю, тема з подарунком тепер відпала сама собою! – замислено сказала Олена.

– Олено, ну ти не переймайся так! Усі мужики такі! – спробувала заспокоїти подругу Катерина.

– А навіщо він мені такий? – тихо запитала Олена.

Катерина не знала, що відповісти…

…– Олено, ну це не те, що ти подумала! – спробував виправдатися Андрій.

– А ти знаєш, що я подумала? – запитала Олена, склавши руки.

– Ну, мабуть, що Вероніка – моя коханка!

– Не зовсім так! Я подумала, що ця, як ти назвав її Вероніка і той хлопчик – твоя друга сім’я! Іди негайно! Твої речі я вже зібрала.

– Олено, подумай, ти справді, хочеш щоб я пішов? Ми ж весь цей час добре жили, всіх все влаштовувало. Ти ні в чому не потребувала! А якщо я піду, на що ти житимеш? На свою зарплатню медсестри? Ми ж тридцять років разом! – м’яко умовляв її Андрій.

– А з Веронікою скільки?

– Сім…

– Зрозуміло! Отже, сім останніх років ти мені постійно брехав!

– Ну чому ж одразу брехав! Я вас обох люблю однаково, розумієш? Я не можу вибрати між вами: «ти» чи «вона»!

– Бач ти! Султан підпільний! Я за тебе зроблю вибір! Вона! Забирайся звідси по–доброму! Я з тобою жити не бажаю!

Андрій насупився, підійшов до дружини ззаду і обійняв її за плечі.

– Олено, ти зрозумій! У мене з нею спочатку все випадково вийшло! Я ніколи не збирався з сім’ї йти!

– Ти нерозумний, чи що? Як випадково, якщо у вас є спільна дитина? Іди до сина, татусь недолугий! – розізлилась Олена.

– Оленко, ну всі мають коханок. Багато мужиків ще й ідуть з родини! А я не хочу! Мені з тобою добре! – почав Андрій.

Олена різко розвернулася.

– Тобто ти хочеш сказати, що тобі зі мною зручно, а я твої пригоди повинна сприймати як належне і просто не звертати уваги – так?

– Оленко, ну просто безглуздо руйнувати нашу міцну сім’ю через таку нісенітницю. Ти теж гарна…

Андрій не встиг продовжити, як Олена зупинила його.

– Зрозуміло! Тобто це я винна, що ти маєш дві родини!

Вона раптом розреготалася…

– Забирайся! Геть! – вона вказала чоловікові на двері.

Але Андрій демонстративно сів на диван і закинув ногу на ногу.

–А ось нікуди я не піду! Це, між іншим, і моя квартира теж!

– Ах так? Ну, тоді я піду! Завтра ж подам на розлучення! – прокричала вона, збираючи речі в сумку…

–Катю, можна пожити в тебе пару днів? – запитала Олена, стоячи на порозі квартири подруги!

– Звісно! Живи скільки хочеш! Ти молодець, не стала терпіти!

– Так воно, то так… От тільки Андрій навідріз відмовляється йти! Каже, що це і його квартира теж! А продовжувати жити з ним під одним дахом мені зовсім не хочеться. Гидко.

– І не треба! – у мене двоюрідний брат – юрист! Неодружений, до речі! Він тобі обов’язково допоможе!

Наступного дня, вже з самого ранку, Андрій чекав на Олену біля її роботи з гвоздиками в руках.

– Олено, ну заспокойся ти! Я не збирався тебе кидати!

– Квіточки у сім’ю свою неси! Влаштував тут…

Андрій жбурнув гвоздики на землю, сів у свою автівку і задумався, що робити далі.

Ні, йти до Вероніки – це не варіант.

З одного боку добре – молода та гарна! Але дитина галасує, бігає, грається… І вона вічно від цього втомлена.
От добре було – влаштував свято, зводив своє друге сімейство кудись, погуляв.

Отримав свою порцію ласки від молодої дружини і до Оленки.

По тепло, по пиріжки з капустою, чи з яблуками…

Дуже захотілося їсти. Адже Оленка, йдучи, навіть не спромоглася його погодувати…

…Олена сиділа за столиком у кафе в очікуванні двоюрідного брата Катерини.

Незабаром перед нею зупинився дуже цікавий чоловік із акуратно стриженою борідкою.

Його темні очі зацікавлено вивчали жінку.

– Доброго дня! Ви Олена! Мені Катерина вас дуже добре описала! – усміхнувся він, простягаючи руку. – А я Михайло, будьмо знайомі!

– Цікаво цікаво! І що вам сказала про мене Катерина? – посміхаючись запитала Олена.

– Сказала: “Як побачиш найкрасивішу і найсумнішу жінку в кафе – так це буде вона”!

– Скажете, теж! – засоромилась Олена.

Олена розповідала юристу все, що їй сказав чоловік. Що він нікуди не піде, що теж має право на цю квартиру, що не дасть згоди на її продаж.

– Ну, так само, як і ви маєте свої права на цю квартиру! Вона вам як дісталася?

– Купили в пайову власність.

– От і прекрасно! У вас вже й частка своя є, з якою ви маєте право робити все, що вам заманеться…

…Розлучилися Олена з Андрієм швидко. Але колишній чоловік наполегливо хотів залишитися під одним дахом з колишньою дружиною.

Одного разу він отримав від нотаріуса листа, з якого дізнався, що Олена продає свою частку, і він може викупити частку Олени за… Далі йшла неймовірна сума!

– Хай йде вона куди подалі, за таку суму можна всю квартиру викупити! – обурився Андрій і відмовився від угоди.

Через якийсь час, на правах господаря, у квартирі з’явився якийсь дивний, чорнявий мужик.

Слідом за ним на Оленкину частку прибула ціла купа народу.

На кухні з’явилися мотузочки, на яких вічно сушилися шкарпетки, майки та численні дитячі панчохи.
На кухні постійно крутилася якась дивна жінка, яка щоразу, побачивши Андрія, говорила:

– Е–е–е, любий, чого ти такий сумний?! Ходи долю тобі твою розкажу!

Але найстрашніше, що у ванній вічно плавала замочена білизна.

Пральна машина завжди щось прала. Андрій підозрював, що це перуться речі, зібрані зі смітників.

У туалеті без кінця хтось сидів, а діти, абсолютно не соромлячись бігали по всій квартирі і спали десь хотіли прямо в одязі.

Іноді навіть взуття не знімали.

– Агов! Ви що! Ви вже хоч дітей своїх якось притримаєте, що вони у вас всюдисущі якісь! – казав Андрій

–Е–е–е, любий! Це ж діти, так! Вони де хочуть, там і граються… – відповіла дивна матуся.

Це було останньою краплею.

– Це Оленка все навмисно підлаштувала! Помститися захотіла… – думав Андрій набираючи на телефоні номер колишньої.

– Та яке ти мала право так вчинити зі мною! Ти безсовісна! – кричав він у слухавку.

– Продати свою частку я не мала права? – здивовано перепитала Оленка.

– Ти продала її не зрозуміло кому. Я навіть у туалет не можу сходити.

– Знаєш, Андрію! Я продала свою частку дуже пристойній людині! Він казав, що здаватиме цю квартиру! Я можу тобі дати номер цієї людини. Дзвони йому. Його Михайло звуть.

Андрій рішуче набрав номер, який йому щойно продиктувала Оленка.

– Алло! – відповів на тому кінці чоловічий бас.

– Ви купили недавно частку в квартирі! І здали її невідомо кому! Мені від них жодного життя немає.

– Ну, я взагалі–то хорошій людині здавав житло. Але якщо ви так кажете, у мене немає підстав вам не вірити. Зайду завтра ввечері після роботи, – відповів чоловік.

Андрій мовчки, ні слова не говорячи, зібрався й поїхав до Вероніки.

– Там, звісно, син галасливий, але він один! А тут – неможливо бути, – думав він…

…Андрію дуже хотілося застати нових мешканців зненацька, і він чекав Михайла біля під’їзду.

– Доброго дня! Ви Михайло? – запитав він незнайомця в дорогому пальті і з акуратною борідкою, що підійшов до під’їзду.

– Так! – незнайомець усміхнувся.

–А я Андрій! Ходімо зі мною! Вони всі вдома мають бути.

Андрій та Михайло піднялися на восьмий поверх. Андрій відчинив двері: – Проходьте!

У квартирі була ідеальна чистота та дивовижна тиша!

Лише з кімнати, що належала Олені, пробивалося з–під дверей слабке світло.

Михайло ввічливо постукав у кімнату і зайшов. У кріслі біля торшера сидів хлопець і читав книгу.

Помітивши гостей, юнак ввічливо привітався, а Андрію навіть сказав:

– Андрію, здрастуйте! Ви мене вчора налякали. Кричали, а потім так швидко вискочили з двері, що я й зрозуміти нічого не встиг. Вам не слід гульбанити…

Андрій аж застиг від такої зухвалої несправедливості.

Михайло ж мовчки кивнув хлопцеві:

– Вибачте, Іване! Я просто зайшов перевірити, як ви тут? Чи все влаштовує?

– Так, так! Все добре!

Не встиг Михайло вийти з квартири, як усе повернулося – жінка на кухні, діти в туалеті, білизна у ванній.

– Дивовижно, – подумав Андрій.

Він дістав телефон.

– Оленочко, а ти не хочеш викупити мою частку квартири? – ласкаво сказав він у слухавку.

– Ну, не знаю… У мене грошей зайвих немає! Ти ж знаєш, я медсестра.

– Я тобі дешевше продам! – пообіцяв Андрій.

– А чого це ти добрий такий став? Чи через квартирантів?

– Ні–ні! Що ти! Михайло виставив їх сьогодні! – збрехав у слухавку Андрій.

– А–а–а, ну якщо виставив, я готова викупити твою частку! – усміхнулася Олена.

Андрій радісно зітхнув.

– Ну, Оленко, отримаєш ти в мене… Частку! – потирав він руки в передчутті. – Якщо не хочеш жити зі мною під одним дахом, житимеш з ними.
Олена викупила частку Андрія. Він, отримавши гроші, вирушив до Вероніки та свого сина.

Щоправда, він і там довго не втримався! Вероніка, виявляється, теж дотримувалася правила:

«Жити на дві сім’ї – це нормально».

І вона мала графік, якого вона строго дотримувалася.

По будням – день Андрія, а у вихідні до неї приходив молодий, мʼязистий Григорій.

І бажання Андрія оселитися в неї навіки – зовсім не вписувалося в плани велелюбної панянки.

Олена ж вийшла заміж за Михайла, до них іноді заходять донька Олени та діти Михайла. Вони чудово спілкуються між собою.

– Михайлику! Розкажи мені будь–ласка, про яких там дивних квартирантів мені Андрій говорив.

– Ну, дивись – ти оголосила чоловікові, що нібито продала свою частку квартири, так?

– Ну так! Ти ж сам мені сказав збрехати, що я її продала, і якщо щось дзвонити тобі…

– А я найняв хлопців, майбутніх акторів! Вони із величезним задоволенням відіграли свою роль?

– А діти? – розсміялася Олена.

– Брати, сестри, племінники! Одним словом, вони зі своєю роллю впоралися чудово!

– А з тобою не засумуєш! – сказала Олена.

– Звісно! Веселі люди довго живуть, тож ми з тобою ще ого–го скільки, разом повеселимося! – засміявся Михайло.

– Ну так, до самого перлинного весілля! – додала Олена.