Ну, хто винен, що Марія закохалася? Причому не в кого-небудь, а в Івана!

Не має значення, що той був простим трактористом, та зовнішність мав таку, що хоч у фільмах знімай!

Дівчата проходу йому не давали. А хлопець, знаючи собі ціну, від кожної носа вернув.

Причому, справа була не тільки в гарному обличчі і статній фігурі.

Руки Іван мав золоті, характер у нього теж був поступливий, однис словом мрія, а не мужик!

А Марія що? Так собі, звичайна. Не зовсім уже там, звісно, але й далеко не красуня.

Розуміла вона, що Іванові вона не пара, але все одно на щось сподівалася, а на що незрозуміло.

– Ти б до Василя придивилася, – радила їй тітка.

Матері в Марії ж давно вже не було. Не стало її, коли вона маленька була.

Тітка Зіна дівчинку і виховувала.

– Саме для тебе він, – казала тітка.

– Теж сирота, а що не красень, то це не заважає йому хорошим чоловіком бути! Працьовитим.

– Серцю не накажеш! – відповідала Марія.

– Ось хоч як хочете, а окрім Івана мені більше ніхто не потрібен!

А хлопець на Марію, звісно, жодної уваги не звертав. Серце його було давним–давно міцно зайняте першою красунею на селі – Катериною.

Та у місцевій їдальні працювала. Ціну собі знала. Коли всі селяни у куртках і гумових чоботях ходили, Катя примудрялася в гарні сукні вбиратися.

І хоча вбрання під синім халатом не особливо й видно було, та все одно своїм зовнішнім виглядом вона різко відрізнялася від усіх.

– Катерино, тобі б на подіум, а не борщі з кашею подавати! – жартували жінки.

– А я тут ненадовго, – встигаючи повертатися на каблучках, вправно маневруючи між каструлями та сковорідками, відповідала дівчина. – Ось настане осінь, жнива закінчаться, так у місто й поїду!

– І що ж ти там робитимеш? – сміялися односельчанки.

– Не в нашій, а міській їдальні працюватимеш?

– Та ну вас! Мені хороше місце скрізь знайдеться. В крайньому випадку, в офіціантки піду. Все краще, аніж на ваші пісні обличчя дивитись!

Іван намагався довше затриматися на обіді в їдальні, вдавав, що ретельно пережовує їжу, просив добавки, довго порався зі збиранням зі столу посуду.

А одного разу не витримав і підійшов до Катерини, запропонувавши:

– У суботу в клубі танці. Ти підеш? Запрошую!

– Ось іще! – пирхнула Катерина. – На вас гульвіс дивитися?

З того моменту, як Катя йому відмовила, Іван зовсім став сам не свій.

Все з рук валиться, робота не йшла, на все рукою махнув.

А коли Катерина, як і обіцяла, після жнив все ж у місто поїхала, і зовсім знітився.

– Ну, не можна ж так, – умовляли його друзі. – Що, на твоїй Катьці світ клином зійшовся? Навколо стільки дівчат, та будь–яка за тебе піде, тільки пальцем помани, бігцем побіжить.

Марія спостерігала за переживаннями Івана збоку. Підійти не наважувалася. Та й як вона могла до нього наблизитися, якщо розуміла, що через таку красуню хлопець засмучується, а вона хто?

Якось увечері Марія затрималася після роботи. Осінь. Темніє швидко, а до тітчиного будинку добиратися неблизько.

Знала, що в селі ніхто особливо образити, але все ж таки.

Поки йшла вулицею, нікого не зустріла, а коли до заповітної хвіртки залишилося рукою подати – дорогу перегородив сусідський пес. Відв’язався, мабуть.

Марія почала галасувати, а тут Іван. Песика відігнав, додому провів, а наостанок сказав:

– Наступного разу бери з собою провідника.

– А кого? – розгублено запитала Марія.

– Та хоч би й мене!

І став він зустрічати дівчину після роботи, а злі язики тут же зашепотіли:

– Треба ж, Іванка нашого як зі сторони в сторону колише. Красуня його поїхала, так він із цією простачкою втішитися хоче!

А Марія прямо розцвіла від щастя, а коли, ближче до Нового року, Іван несміливо запропонував їй розписатися, і зовсім на сьоме небо від щастя злетіла.

– Та ти що! – пояснювала їй тітка. – Не розумієш, що він з тобою грається. Ось з’явиться Катька знову, поманить його, він за нею і побіжить!

Проте Марія не слухала розумних слів тітки. Сукню у кравчині замовила і до весілля почала готуватися. І, як не дивно, на урочистості поруч з Іваном виглядала вона дуже навіть нічого, напевно, розцвіла від того, що була дуже щаслива.

Жили вони з Іваном, на диво, добре. Через рік доньку народили, Олечкою назвали. Дівчинці три роки виповнилося, як лихо трапилося…

Заслабла Марія дуже та й так і не видужала… Не стало її…

Залишилися Іван з Олечкою самі. Чорніший за хмару чоловік ходив, хоча всі в селі й пророкували, що довго він один не залишиться.

А тут, як на гріх, Катерина з міста повернулася. Мабуть, не склалось в неї там нічого, от і приїхала в рідне село, спочатку все починати.

Наступного ж дня до Івана вона прийшла. Знала ж, що той удівцем залишився.

– Як я подивлюся, важко тобі одному з господарством справлятися, – заявила вона з порога, оглянувши нехитрий побут сім’ї.

Олечка, побачивши чужу жінку, сховалася за широкою спиною батька.

– Та нічого, справляємось! А ти що тут забула?

– Важко тобі з Марійкою жилося? Може, й на краще, що її не стало?
Іван оторопів.

– Та я тебе за такі промови знаєш, куди пошлю?!

Не піддався Іван на спокуси Катерини, виставив її за поріг, а потім, погладив доньку по волоссю й промовив:

– Нічого, Олечко, ми з тобою якось самі впораємося…

І впоралися! Важко було, але мати Івана з тіткою Марії допомагали.

Так і не одружився Іван до того моменту, поки Олю заміж не віидав.

А тільки потім з Валентиною, теж вдовою, зійшовся.

Нині разом онуків виховують, не поділяючи на чужих та своїх.

А Катерина так залишилась сама. Ніхто її так і не взяв заміж…

Ось так от. Не в красі щастя, виявляється, а в доброму серці та вірності…