Ольга бачила, що з братом відбувається щось дивне.

Раніше Анатолій був такий відкритий, душевний, навіть іноді лагідний. А після п’ятдесяти – змінився в гіршу сторону. На Ольгу він ще поки не сварився, бо вона могла відразу поставити його на місце, а от на маму… Хоч і жив він вже давно окремо, з дружиною і з дітьми, а все одно, поводився з матір’ю як з нелюбимою тещею. Доходило до того, що прямо відкритим текстом їй казав: “Ти ж мене не любиш! Навіщо приходиш?”

Всім було зрозуміло, що говорив він так тому, що мати йому якось сказала – свою квартиру після того, як її не стане вона заповідає Ользі. Та жила в однокімнатній квартирі з двома дітьми, а в нього розкішна квартира в центрі, зі своєю стоянкою та охороною.

Ось з того часу його образа і почалася. Приїде мама до Толіка в гості, онуків відвідати і повертається додому вся в сльозах. І одразу дзвонить доньці, щоб хоч якось заспокоїтись. Не поскаржитися на Анатолія, а просто поговорити, абстрагуватися від похмурих думок. Але ж Ольга відчуває, що голос у мами тремтить від образи.

Ось і цього разу зателефонувала.

– Як справи, доню? Я від роботи тебе не дуже відволікаю?

– Знову в нього була? – одразу зрозуміла Ольга. – І навіщо?

– До онуків заходила… – ухильно відповіла мама. – Думала, Толік на роботі, а він

вдома.

– І що? Знову на тебе сварився?

– Все добре, дочко. Просто він сьогодні був не в настрої. Я трохи посиділа, і пішла.

– Мамо, не треба тобі так часто ходити туди! – знову почала Ольга. – Ти ж знаєш, Тамара його накручує, він їй підтакує, і з себе нещасного зображає. Не ходи більше до них.

– Ну як не ходити? Це ж твій брат, мій син. Там мої онуки.

– Внуки вже великі. Їм твої цукерки задарма не потрібні. Вони теж чують, що про тебе Тамара говорить. Напевно, вони і до тебе стали погано ставитися.

– Добре вони до мене ставляться, дочко. Я їх відвідуватиму до самого мого відходу.

– Ох, мамо, немає в тобі гордості… – зітхала Ольга. – Я б, якби мені син таке казав, давно б його на місце поставила. А ти все мовчиш.

– Ні, доню, він добрий.

– Так, добрий. Такий добрий, що ти знову плачеш. Гаразд, заспокойся. Я після роботи до тебе забіжу, побалакаємо.

Увечері Ольга до мами прийшла, а та вже весела, сміється, наче й не ходила до сина в гості. І знову почала доньці розповідати, який Толік у них добрий і лагідний.

– Мамо, я не зрозумію, він подзвонив тобі чи що? – здивувалася Ольга. – Вибачився?

– Ні, – засміялася мама.

– А чого ти така щаслива?

– Бо ти прийшла до мене.

– Це я розумію. А ось чому тільки він у тебе добрий і ласкавий – зрозуміти не можу.

– А тому, що я його листи перечитала, – зізналася раптом мама.

– Листи? – Оля дуже здивувалася. – Які ще листи? Ти що, з ним у месенджерах, чи що, переписуєшся?

– Ні. Просто я іноді його старі листи перечитую, які він мені із служби надсилав.

– Господи… – Оля зітхнула. – Згадала… Коли це було, мамо?

– Але ж було. Хочеш почитати?

– Навіщо?

– Теж згадаєш, яким він був раніше.

Оля на мамині слова лише посміхнулася. А та швидко пішла в іншу кімнату, повернулася з пачкою старих, пожовклих від часу конвертів без марки, і простягла дочці один із них.

– Ну, давай, почитаємо, що наш Толік писав… – Оля неспішно вийняла з конверта складений навпіл листок у клітку, і списаний гарним дрібним почерком.

– Писав-то він як гарно … – Здивувалася Оля, і вголос почала читати: “Здрастуйте дорогі мої та улюблені матуся, тату і сестричка Оля …” Господи, дійсно, пише, просто – милота …

Далі Оля читала вже мовчки, і через якийсь час на її очі самі собою навернулися сльози. А наприкінці, коли вона дочитувала останні рядки листа, не витримала і почала схлипувати.

– Миленький… Братику… – Плечі в Ольги здригалися, і вона абияк стримувалася, щоб не розплакатися. – Як же так, матусю? Невже це він написав?

– Ага… – усміхалася мама. – Це наш Толік…

– Але чому? Чому так відбувається? У листі він клянеться, що готовий за тебе життя віддати, а зараз…

– Сама знаєш чому, – сумно відповіла мама. – Тяжко йому… Потрапив під вплив дружини… Але, нікуди не дінешся, сім’я є сім’я… І діти… Нехай живуть, як хочуть… Я їх і таких люблю.

– Мамо, ти мені даси ці листи на пару днів? – Раптом попросила Ольга.

– Навіщо це? – запереживала мама.

– Хочу їх перечитати. І відсканувати. Для себе.

– Не треба нічого сканувати! Все одно вони після мене тобі залишаться!

– Ну, тоді просто дай почитати. Я тобі їх за два дні поверну, обіцяю.

– Ну, гаразд… – неохоче відповіла мама. – Тільки, прошу тебе, не загуби.

– Мамо, я не дитина.

– Як це не дитина? – мама знову посміхнулася. – Ти дитина. Моя дитина. Ви обидва – мої діти.

Від мами Ольга поїхала одразу до Толіка. Вона розуміла, що час вже надто пізній, і зустрінуть її не радісно, але вона знала що робить.

Двері відчинила Тамара. Дуже здивувалася, і одразу невдоволено запитала:

– Ти чого у такий час?

– Привіт, Тамаро. – Оля, не чекаючи запрошення, почала квапливо знімати пальто та взуття. – Я ненадовго, не хвилюйся. Анатолій спить?

– Ні поки що.

– Ось і добре. Клич його на кухню.

– Та що сталося? – занепокоїлася Тамара. – З матір’ю щось?

– Клич, я на кухні все розповім.

Коли на кухні з’явився брат, із лінивим і незадоволеним виразом обличчя, Ольга зустріла його дивним питанням:

– Толік, а ти знаєш, що в нашої мами є ще один син?

– Що? – Обличчя у брата миттєво змінилося. – Який ще інший син? – чомусь, схвильовано спитав він.

– Зовсім інший. Зараз я покажу тобі його листи.

Вона полізла в сумочку, а брат все дивився на сестру, і в його очах читався майже шок.

Коли вона простягла йому його листи із служби, шок у його очах змінився на подив.

– Зачекай… Ти що мені даєш? Це ж мої листи.

– Ні, не твої… Це листи іншого Толіка. Зовсім іншого.

– Ти що, Олю, не виспалась чи що?

– Помиляєшся. Але ти не дивуйся так. Просто сьогодні я дещо дізналася. Виявляється, щоразу, коли мама повертається від вас, після того, як ви їй наговорите всяких неприємностей…

– Ми розмовляємо з нею нормально! – одразу почала заступатися Тамара. – Вона наговорює!

– Мама одразу починає перечитувати ці листи, – продовжила Оля, не звертаючи уваги на слова невістки. – Толік, ці листи писав не ти. Вони – від зовсім іншого сина. Хочеш почитати?

– А що їх читати? Я ж сам їх писав.

– Так? Виходить, коли писав, то обманював?

– Що я обманював?

– Як ти любиш маму. А може, ти забув, який ти є насправді? Почитай, згадай. Там є слова, написані твоєю рукою: “Я тільки тепер зрозумів, рідні мої, що на світі немає нічого дорожчого, ніж мама, тато, і рідна сестра. І за вас я готовий віддати своє життя”. Ці слова ти вигадував, так? Для краси? Щоб нам було приємно? Так? На, почитай. – Вона майже тицьнула листами його в обличчя.

– Я потім прочитаю… – похмуро сказав брат. – Залиш їх на столі.

– Ні, читай одразу, тут. Я тобі цих листів не залишу. Я мамі обіцяла, що завтра їх поверну.

– Але ж це мої листи!

– А я говорю – вони не твої. Ці листи іншої людини. Сідай і читай. Слухай сестру, якщо ти мені брат.

Анатолій невдоволено зітхнув, неохоче опустився на стілець, узяв один із листів, і почав мовчки читати.

– Толік… – подала незадоволений голос дружина. – Вже пізно. Невже ти, справді, читатимеш? А коли спати?

– Іди, лягай без мене! – різко відповів він, і Тамара, зітхнувши, лишилася стояти біля чоловіка.

Він прочитав перший лист, насупився, взяв інший…

На кухні стояла повна тиша, тільки чути було шелест паперу, і важкі зітхання чоловік. Після четвертого листа Анатолій взявся за голову і майже простогнав:

– Так…

– Що так? – Сестра свердлила його своїм поглядом, намагаючись зрозуміти, яке враження справили на нього його ж листи.

– Дякую, Оля… – Він глянув на неї блискучими очима. – Може, залишиш мені листи? Я потім все перечитаю…

– Ні! – твердо сказала сестра. – Якщо ти, правда, хочеш їх перечитати, я відсканую, і тобі дам скани. А ці я обіцяла повернути мамі. Це ж все, що в неї залишилося доброго від тебе. Розумієш? А ще краще буде, якщо ти, брате, прийдеш до неї в гості. У неї твоїх листів дуже багато. Вона ж усі твої листи зберігає. Усі до одного. Ну, все я поїхала.

Ольга згрібла листи зі столу, поклала їх у сумочку, і пішла на вихід.

Серед ночі їй зателефонувала мама. І цього разу вона вже не приховувала своїх сліз.

– Олю, мені зараз Толік подзвонив! Просив пробачення! Уявляєш? Я ж говорю, він у нас хороший. Він дуже хороший.

– Звичайно, мамо, він хороший, – підтакнула Оля. – Тільки ти плачеш чогось?

– Це я від щастя, Олю. Від щастя. Ну, все… Спи дівчинко… Спи… На добраніч…

Мама вимкнула зв’язок, і Ольга раптом теж розплакалася.

КІНЕЦЬ.