У мене дуже не проста ситуація, про яку я й хочу тут розповісти й запитати поради у читачів сайту.

Я і моя сестричка росли в люблячій родині. Батьки працювали, старалися дати нам все необхідне, любили обох однаково і ми відповідали їм також любов’ю і допомогою в домашніх справах.

Тато і мама ніколи нас не ділили, хоча ми з моєю сестричкою Оксанкою різні. Я – звичайна, а вона – особлива дівчинка, дуже добра, відкрита, чуйна і беззахисна перед суворою реальністю.

Йшли роки, ми підростали, але Оксанка лишалася в душі дитиною, дівчинкою, якою вона лишається й сьогодні. Навчалася моя сестричка вдома, з нею займалася мама і приходили вчителі.

Я, коли закінчила школу, вступила у Львові в університет, а Оксанка залишилася біля батьків. Я що вихідних завжди мчала додому – провести час з родиною і сестричкою, яка мене у п’ятницю вже виглядала.

Потім я зустріла свого майбутнього чоловіка Сашка, у мене закрутилося своє особисте життя, але я так само залишалася дуже близькою зі своєю родиною. Завжди везла рідним подарунки, кілька разів брала Оксанку на вихідні до себе у Львів, гуляли з нею разом.

Так минули роки. І ось сталося невиправне – наші тато й мама одне за одним полинули не небеса. І моя сестра залишилася сама в будинку. В принципі, Оксанка може жити сама, але ж вона не звикла до такого одинокого життя – одній в будинку.

Ми порадилися з чоловіком і забрати Оксанку до себе. Але живемо ми з Сашком в однокімнатній квартирі. Довелося забути нам про особисте життя, і ц не просто.

Я люблю свою сестру і дуже, тому моя душа просто плаче щодня. Але нас обох з Сашком почало втомлювати спільне життя з моєю сестрою. Зізнаюся: мене лякає, що все так складається, і я буду зобов’язана жити разом з Оксанкою до кінця життя.

Ми звикли з Сашком жити завжди вдвох, діток нам лелека за 10 років так і не приніс. Придбати двокімнатну квартиру поки що немає можливості, та й не скоро буде. Ще не можу сама себе зрозуміти.

Я завжди дбала про сестру і батьків. Але – на відстані. І здавалося, шалено люблю сестру. Ні, я її і справді люблю, але коли почала жити з нею під одним дахом, я почала дуже багато хвилюватися, змінився настрій через те, що не можу побути з чоловіком вдвох.

І я почала задумуватися таки про заклад для сестрички. Як я сказала, ми зі Львівської області, я вже навіть знайшла підходящий заклад не дуже далеко, але сестра це відчуває і дивиться на мене благаюче своїми дитячими очами на обличчі 33-річної жінки.

Але я з гіркотою розумію, що вона мені заважає. Я не можу жити спокійно. Вона як дитина, їй треба приділяти багато уваги. І брати завжди з собою, щоб їй самотньо не було.

Я розумію, що вдома їй краще буде, та й не зможу жити, знаючи, що вона далеко, сама, я весь час буду у переживаннях про неї, бо ми з Оксанкою якоюсь мірою не тільки сестри, а й друзі, єдині рідні люди одна в одної.

Я підходжу до сестри і подумки прошу пробачення, обіймаю її і починаю плакати. І знову – по колу всі ці сумніви. Я так утомилася від цього всього. Ще я дуже хвилююся, що це втомлює чоловіка, хоч він каже, що все добре.

Як мені себе зрозуміти, і як прийняти сестру і ситуацію, що склалася? І щоб вона не “заважала” не тільки мені, а й чоловікові? Над всіма цими питаннями я думала останні місяці і нічого не могла вирішити.

І ось коли підійшла вчора до Саші, і сказала, що все таки треба Оксанку віддати у спецзаклад, чоловік мене вразив новиною, дуже хорошою! Виявляється, йому у спадок дістався будинок від самотнього дядька, і мій Сашко вже знайшов на нього покупців.

Тобто він продасть будинок, і ми продамо цю однокімнатну квартиру – і візьмемо собі аж трикімнатну! Адже не виключено, що у нас ще з’являться свої дітки. Але у будь-якому разі моя сестричка матиме свою окрему власну кімнату, і це всім нам полегшить життя.

Сашко сказав, що знає, що я не пробачу собі, якщо віддам до притулку сестру, і він не дозволить мені цього зробити. Я плакала від радості і обіймала коханого – який же він у мене чудовий, найкращий!

Я всіх їх безмежно люблю – і Сашка, і свою сестричку і дякую богу за те, що маю таку родину!

Джерело