Я виросла у багатодітній сім’ї, де була старшою дитиною. Маючи ще трьох молодших братів і сестер, я з дитинства вирішила, що більше ніж одну дитину не хочу.

Коли вийшла заміж, у нас із чоловіком з’явилася донька. Коли вона була у 7 класі, чоловік загинув, і мені довелося тягнути весь побут на собі. Проте я впоралася. Аня добре закінчила школу, вивчилася та зустріла гарного хлопця.

Одружились та пішли жити в гуртожиток. Там у Діми була кімната, де вони зробили ремонт. Я думала, що нарешті зможу пожити для себе. Але діти думали інакше.

Через два роки, у них з’явився первісток – Данило. Я не могла натішитися, допомагала чим могла, після роботи заїжджала провідати, привозила смаколики. Якось Аня зателефонувала і сказала, що ввечері вони заїдуть у гості.

– Мамуся, а в нас для тебе сюрприз!

– З порога крикнула дочка.

– Ти вдруге станеш бабусею!

Ця новина застала мене зненацька. Дані виповнився тільки рік, за ним пильний догляд потрібний, а вони за другим зібралися. Мені довелося вдати, що я шалено зраділа. Хоча в глибині душі, я не розуміла, як вона збирається справлятися з двома малюками одна. Я на роботі, Діма – теж.

Наближався час появи малюка. Я взяла відпустку на роботі, щоб сидіти з Данилом, доки Аня буде у лікарні. З’явився Влад, клопоту додалося.

– Мамо, коли там в тебе вихідні, Влад хворіє, Даньку в садок нема кому водити, – скаржилася донька.

Бігаючи з роботи додому, з дому до дочки, від дочки в садок – я ніби повернулася у своє дитинство, де мала займатися молодшими братами та сестрами.

Наближалася зима, онуки похворіли, у гуртожитку було холодно. Аня зателефонувала і запитала:
– Мамо, а можна я з дітьми поки що в тебе поживу? Недовго, поки з опаленням не налагодиться у нас у кімнаті.

Звичайно, я не могла відмовити. Так у моїй двокімнатній квартирі оселилися не лише донька з онуками, а й зять. Минув місяць, другий, третій, на носі була вже весна, а вони, як і раніше, жили зі мною.

– Ось потеплішає незабаром, можна буде і додому повернутися, – тонко натякнула я дітям.
– Мамуся, я тобі не казала, але ми здали нашу кімнату в гуртожитку. Ну а чого вона простоюватиме? Так хоч зайва копійка щомісяця є, – почала виправдовуватись Аня.
– А де ви будете жити? – прямо спитала я. – Аню, у вас своя сім’я, ви молоді, вам потрібно окремо своє гніздечко вити. А я хочу на старість років пожити в тиші.

Видно було, що вона образилася. Зять не втручався в нашу розмову, але було помітно, що я зруйнувала їхні плани.

Так минуло ще кілька місяців. То діти хворіли, то квартиранти ще не з’їхали, то грошей треба накопичити – була купа відмазок, щоби не повертатися до гуртожитку.

Останньою краплею стало те, що я дізналася, що Аня чекає третю дитину. Повернувшись увечері з роботи, я накинулася на них із зятем.

– Та ви у своєму розумі?! Куди вам третього? Ви з двома не знаєте, що робити! Де ви жити зібралися? В одній кімнаті в п’ятьох? Або мою квартиру в гуртожиток перетворити хочете?! – я була скаженіла від люті.

Я дала їм термін до кінця місяця, щоб зібрати речі та повернутися до себе. Скільки гидоти полилося в мій бік! Аня скаржилася подругам на свою матір-нелюда, яка «дочку в положенні з дому вигнала», свекрусі, сусідам. Мені здавалося, що навіть бабусі біля під’їзду засуджують мене і докірливо хитають головою щоразу, коли я проходжу повз них.

Аня з чоловіком та дітьми повернулися до себе. Я з полегшенням зітхнула, такої тиші у моїй квартирі давно вже не було. Поки я тішилася спокоєм, пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила мати Діми.

– Свахо, що ж ти так дітей образила? Ні, щоб допомогти дочці з дітьми, ти її виставила за двері!
– А забирай ти їх усіх до себе! – Я не могла стримати емоції. – Заміж вийшла, дітей на світ привела – от хай сама їх на ноги й ставить!

Я розлютилася від того, що моя єдина дочка виставила мене в такому світлі перед родичами. На що вона взагалі сподівалася, що я стану нянькою її дітям у своєму домі? Через всю цю ситуацію, я не хочу бачити ні дочку, ні онуків. Хочу пожити для себе.

КІНЕЦЬ.