Коли хтось із моїх подруг або знайомих розповідає, яка в них чудова, прекрасна і співчутлива свекруха, я одночасно дивуюся і заздрю. Адже мені в цьому плані не пощастило.

Мати мого колишнього чоловіка, Тетяна Вікторівна, була просто нестерпною. Вона доставила мені багато проблем і зробила все можливе, щоб ми з її сином розлучилися. Ця жінка завжди виставляла мене поганою дружиною, господаркою та матір’ю. Говорила, що я думаю тільки про себе і зовсім не дбаю про чоловіка та дітей.

Останньою краплею стала її заява про те, що наші діти не від її сина, а нагуляні десь на боці. І найцікавіше, що мій чоловік у все це повірив.

Коли ми нарешті розлучилися, чоловік разом зі своєю мамою зникли з нашого життя. З дітьми чоловік не спілкувався, аліменти не платив. Спочатку Артем та Поліна дуже переживали, але згодом звикли, що тата в їхньому житті більше не існує і перестали про нього згадувати.

Мене ж уся ця ситуація вразила до глибини душі. Як можна забути про своїх дітей? Як можна просто так кинути та зовсім не брати участі у їхньому житті? Але ще більше мене дивувало те, як можна бути таким безхребетним маминим синочком, що йде на поводу та не має власної думки.

Минув час, діти підросли. Якось уранці, збираючись на роботу, я почула, що хтось стукає у двері.

– Артеме, відчини, будь ласка, – попросила я сина.

– Це, мабуть, кур’єр, треба забрати посилку.

Артем пішов відчиняти двері, але буквально за кілька секунд повернувся назад з величезними від подиву очима.

– Ти що не відкрив? – поцікавилася я. – Хто там прийшов?

– Ти не повіриш, хто стоїть за дверима, – прошепотів син.

– Ну, і хто ж? – Запитала я, абсолютно впевнена в тому, що син вирішив з мене пожартувати.

– Бабуся, – також тихо промовив Артем.

– Що за жарти! – Розсердилася я.

– Наша бабуся на дачі та приїде лише наступного тижня.

– Там інша бабуся, – схвильовано сказав син, – бабуся Таня.

Настав мій час дивуватися.
– Я подивилася у вічко, а там вона, – пояснив Артем.

– Що робити? Відчиняти?

Я стояла як укопана, не знаючи, як вчинити. Бачити свекруху я не хотіла, але було дуже цікаво дізнатися, навіщо вона прийшла.

Підійшла до вхідних дверей та різко її відчинила. На сходовій клітці стояла жінка, яка колись зіпсувала мені життя. Тетяна Вікторівна дуже постаріла. Все її обличчя було посипане дрібними зморшками, а з-під берета стирчало сиве волосся.

– Доброго дня, – сказала вона, – не розбудила?

– Ну, привіт, – досить грубо відповіла я. – Що ви хотіли?

– Можна мені увійти? – спитала свекруха.

– Ми зараз вже йдемо, – відрізала я і ще раз запитала, – то що ви хотіли?

– Чи можна мені побачитися з онуками? – тихо попросила Тетяна Вікторівна.

– Якими онуками? – виразила я.

– У вас їх немає?! Я ж, як ви казали, народила їх не від вашого сина?

– Досить! – зупинила мене свекруха.

– Я прийшла не лаятись, а просто побачитися з дітьми.
– Де ж ви були всі ці вісім років? – обурилася я.

– Чому через стільки часу ви раптом згадали про онуків?
– Вибач мені за те, що зруйнувала вашу родину, – покаялася свекруха.

– Я дуже про це шкодую.

– А ваш син не шкодує, що кинув своїх дітей? – уїдливо уточнила я.

– Він заrинув в аварії рік тому, – тремтячим голосом відповіла Тетяна Вікторівна.

– Я залишилася зовсім одна. Окрім онуків у мене нікого немає.

Я не знала, як вчинити. Мені було дуже шкода цю жінку, але водночас пробачити її за те, що вона зруйнувала мою родину і принесла стільки страждань та труднощів, я не могла.

– Я поговорю з дітьми. Якщо вони захочуть, можете з ними бачитись, – переступаючи через свою гордість, сказала я. – Вони вже дорослі, хай самі вирішують.

Діти були не проти спілкування з бабусею, і я цьому не стала перешкоджати. Тепер щосуботи вони ходили до неї в гості на цілий день. Але я в цьому не брала участі й не збираюся.

КІНЕЦЬ.