Похилий вік страшний. За всіма законами, писаними і неписаними, літні люди заслуговують на повагу, поваги і турботи. Вони – носії досвіду, вони мудрі … але замість поваги вони часто виявляються кинутими, непотрібними і забутими. Молоді родичі і навіть діти зникають з їхнього життя, не забувши прихопити все, що можуть понести. Бабусі страждають на самоті, хворіють і не знають, у кого попросити допомоги.

Не можна їх кидати. По-перше, хто, якщо не ми, їм допоможе? A по-друге, хто після цього допоможе нам? Бабуся Даша сиділа в кімнаті і в’язала светр. Невістка зайшла без стуку.

– Мама, збирайтеся. Нам потрібно їхати.

– Так ти мене не попереджала, дочка, – тоскно відповіла бабуся. Вона розуміла, куди її може відправити невістка, чому вона відкладала розмову до останнього. Але з надією запитала: – А куди?

– Побачите, – посміхнулася Вероніка, – думаю, Вам сподобається.

Бабуся Даша не стала сперечатися, сенсу не було. Вона ще пам’ятала часи, коли був живий син: невістка тоді брала на себе обов’язок пояснити свої дії.

Але коли він зліг, гроші на його лікування потрібні величезні. Вероніка не просила, але хіба мати потрібно просити? У ті страшні дні вони діяли командою, і наслідки передбачалися за замовчуванням. Тільки ось замовчували вони про різне. Вона, Дар’я Михайлівна, продала тоді квартиру, повезли з невісткою сина за кордон.

Даремно з’їздили. За замовчуванням передбачалося: старенька залишиться жити у Вероніки і Андрія. Але мабуть, Вероніка за замовчуванням передбачала щось інше. Вже потім, пізніше, жінка зрозуміла: адже їх з Андрієм квартиру Вероніка не продала.

Вони не стали подругами – ці дві жінки. Втім, лаятися теж собі не дозволяли. Обидві вели себе пристойно, не лізли один до одного. Бабусю обожнювала єдина дочка Андрія і Вероніки. І любов ця була взаємною. Про неї старенька і запитала: – A я ще побачу внучку?

– Так прямо зараз побачите, – здивувалася Вероніка, – заїдемо за нею в школу …

“І мені не сказала”, – розгублено подумала бабуся.

– “Внучка теж їде мене в будинок пр еста рілих проводжати …” Дорогу вона проспала.

Накапала собі заспокійливого, щоб не розридатися, переборщила. Вийшла з машини – гори навколо. Річечка, запах квітів … Колись вона мріяла, щоб був у неї будиночок в горах … і річка щоб …

-І будиночок з садом, – продовжила Вероніка, – a в саду обов’язково груші … он вони, хочете?

Виявляється, Андрій розповів їй про мрію матері, вони вже доглядали їй дачу. Але тепер овдовіла Вероніці життя було не миле. Кожен сантиметр квартири нагадував про чоловіка. І вона зважилася: потрібно йти далі. Продала квартиру, купила будиночок в селі. Нехай її улюблений буде спокійний.

– A на основну суму я квартиру для Машки взяла, їй адже надходити навесні, – продовжувала розповідати Вероніка, – A ми вже тут з вами … уживемся ж?

– Звичайно уживемося … Тут вже бабуся Даша не витримала, розплакалася. Тепер можна.

КІНЕЦЬ.