Мій Дмитро завжди був ловеласом. Жодної спідниці не пропускав. Навіть до весілля. Та я його щиро кохала і вірила, що настане день і він зрозуміє, що я найкраща.

Та цього не сталося.

Попри усі мої сподівання – люди не змінюються, такого – лишень могила виправить.

Та ми жили разом, виховували двох дітей. Це було зручно. До того ж Дмитро – чудовий тато і малі його обожнюють.

Аж раптом, одного дня чоловік прийшов до мене і сказав, що є серйозна розмова. Я саме готувала вечерю, коли він заявив:

– Я хочу одружитися з іншою. Цього разу все серйозно.

– Ну, добре. як скажеш. Подамо на розлучення.

– Ти так просто погоджуєшся?

– Чого б ні. Я ж завжди знала, який ти. Хочеш жити з іншою? Добре. Та я маю одну умову.

– Яку?

– Син залишається з тобою, а я Соню заберу. Коли влаштуюся, буду брати Богданчика на вихідні.

– Ти що? Як так? Свого сина покинеш?

– Чому? Я нікого не покидаю. Ми обидвоє батьки. Хлопчику потрібен приклад чоловіка.

Наступного ж дня ми з донькою переїхали. І тут почалося. Батьки чоловіка телефонували. Казали, що не можна покидати дитину.

Дмитро приїхав і почав благати забрати сина, бо ж його коханка не збирається його виховувати. Та я відмовилась. Нехай розуміє, що діти – це відповідальність обидвох батьків. Знаю, що хтось мене засуджуватиму. Але я думаю, що все зробила правильно. Згодні?

КІНЕЦЬ.