Після сорока років Ліда про кохання і думати забула. Працювала у районній поліклініці, жила у невеликому будинку на краю міста.

Хата залишилася їй від бабусі, яка її виховувала, батьків не пам’ятала. Батька взагалі вона й не знала, а мати кудись зникла, поїхала і все, залишивши трирічну доньку бабусі…

Ліда в кохання не вірила, і до сорока років його так і не зустріла.

Вона завжди була повненькою і вважала, що в неї хлопці не можуть закохатися, тому що поряд багато дівчат струнких і гарних.

А вона з дуже світлими і невиразними очима, та й одягалася старомодно, як бабуся навчила.

Був, звичайно, випадок у школі, коли Миколка-однокласник у восьмому класі запросив її в кіно. Тоді вона подумала:

– Миколка зовсім, чи що? Мене таку непоказну в кіно запросив, вибрав із симпатичних дівчат мене. Правда він худенький, тоненький, але якщо придивитися, то нічого ще.

Вона все таки погодилася сходити з ним у кіно. Прийшла, довго чекала на нього біля входу, а Миколка так і не прийшов.

У кіно Ліда сходила сама, а на однокласника образилася.

Наступного дня у школі Миколка навіть не підійшов, нічого не сказав і навіть не дивився у її бік.

– Ну і грець із ним, з цим Миколкою! – вона була рада, у класі ніхто не дізнався, що він запросив її в кіно, а сам не прийшов. – Мабуть, він не пліткар, раз усі однокласники мовчать. Інакше б сміялися.

Отак закінчилося її перше побачення, так і не розпочавшись.

Списувати математику вона Миколці більше не давала, а він розумів і не звертався до неї.

Після школи Ліда закінчила місцеве чилище, влаштувалася в поліклініку і з того часу там і працювала медсестрою.

Про кохання майже й не думала, хоч із заздрістю дивилася на дівчат і жінок, які під руку йшли зі своїми половинками або зі своїми малюками.

– Що поробиш, мабуть доля в мене самотня, коли народилася такою простачкою, – говорила вона колежанкам, коли ті цікавилися, чи є в неї хлопець і чи не збирається вона заміж.

Правда одного разу блиснув промінчик надії. Звернув на Ліду увагу чоловік, який приходив до них на прийом.

Вона виписувала рецепт, який продиктувала лікарка.

Чоловік якось з цікавістю глянув на Ліду. Сам він був високим охайним, і ввічливим. Коли вона виходила з поліклініки ввечері, той раптом підійшов до неї.

– І знову привіт, Лідо, впізнали мене, я Степан! – спитав чоловік усміхаючись.

– Доброго дня, – серйозно відповіла та. – Звичайно впізнала, ви були у нас на прийомі.

– А давайте з вами прогуляємося, якщо на вас ніхто не чекає вдома? – запропонував той.

– Ну, давайте, – просто відповіла Ліда.

З того часу вони гуляли в парку. Степан читав їй вірші, тримав за руку, але зайвого нічого не дозволяв.

Та якось таки поцілував її в щічку. А потім сказав:

– Лідочко, мені треба повертатися додому, в інше місто. Адже я тут у відрядженні.

– А ти їдеш назавжди?! – наївно запитала Ліда, сподіваючись, що він запропонує і їй теж поїхати з ним.

– Вибач, Лідочко, так. У мене там дружина і двоє дітей…

Ось така платонічна любов виявилася у Степана і Ліди. Знову її надії зникли і ще більше вона зневірилася в коханні.

Світлана Петрівна, лікарка, з якою вони багато років працювали в одному кабінеті, заспокоювала її, коли побачила, що та прийшла без настрою:

– Не хвилюйся, Лідо, зустрінеш ти ще своє кохання. Поки десь ходить воно, шукає тебе, але знайде, повір мені.

– Та де ж воно, кохання те?! І чи є воно?! – запитувала її Ліда.

Багато її знайомих, були одружені, у багатьох діти. Але Ліда бачила, у когось кохання було, і швидко пройшло, тільки звичка і залишилася, а у когось кохання взагалі не було, одружилися по зальоту.

– Дивлюся я на чужі весільні фотографії і ніби видно, що кохання, – думала Ліда. – А як за деякий час подивлюся на цих знайомих, у них на обличчях зовсім інші почуття, втома, невдоволення, роздратування та байдужість.

Але правда не всі… Наприклад, моя сусідка Ольга досі береже кохання з чоловіком, приємно на них завжди дивитися…

…Так і жила Ліда одна в хаті на краю міста, коли раптом лютневим холодним вечором хтось несміливо постукав до неї у двері.

Вона звикла одна, вміла за себе постояти, тому не переживала, але до неї ніколи вечорами гості не заходили…

– Хто там? – гукнула Ліда через двері.

– Хазяї, а можна у вас погрітися? – почувся чоловічий голос. – Холодно… Машина моя на дорозі зламалася. Стільки часу порався, темно вже, зовсім змерз. Дальнобійник я…

Ліда відкрила двері і побачила незнайомця. Той тихо переступив поріг.

– Двері закрий, холоду напустиш в будинок, – чомусь одразу на «ти», сказала Ліда.

Розглядаючи невисокого, але міцного, плечистого чоловіка, Ліда показала рукою, куди йти.

– Давай свою куртку, просушити треба, біля батареї покладу.

– Дякую, мене Ігор звуть, а як ваше ім’я, господине?

– Лідія, але краще Ліда, я так звикла. Проходь, чай поставлю, а ти, мабуть, голодний? – сплеснула руками жінка. – Зараз борщу гаряченького наллю.

– Лідо, можна і чаєм обійтися, ну навіщо вам даремно напружуватися? – тихо сказав Ігор. – Мотор у мене заглух, от і йшов кілометрів зо два і побачивши перший будинок, постукав. Змерз я, та й сил немає.

Ліда зауважила, що борщ він їв без апетиту, чай випив. Якось підозріло він хитався, обличчя червоне, але на гульвісу не схожий.

– Мені б прилягти Лідо, щось не зовсім добре я почуваюся…

Вона показала йому на диван, де лежала подушка, швидко принесла ковдру, а він уже лежав на дивані із заплющеними очима.

– Втомився, треба ж як його швидко зморило, – накриваючи його ковдрою, думала Ліда.

Сама вона лягла в спальні, прокинулася дуже рано, і застала Ігоря з високою температурою. Вона поставила йому градусник, температура дуже висока, але вона ж усе таки медсестра.

Ігор трохи прийшов до тями, але була слабість, навіть не міг підняти голову.

– Та-а-к, мабуть дуже змерз мужик, – подумала Ліда, і присівши з кухлем чаю та баночкою меду, напоїла його з ложечки.

Він знову заснув…

Ліда поїхала на роботу, треба було відпроситися, не залишати ж на весь день одного його слабого. Два дні вона дбайливо виходжувала Ігоря, і він уже розповів їй про себе:

– Був я одружений, але три роки тому розлучилися з дружиною. Не було у нас останнім часом жодних стосунків, перегоріло все, пішла вона до іншого.

Дочка доросла і зібралася заміж, я навіть познайомився з її нареченим, хороший хлопець їй начебто трапився. Ми навіть на рибаловлю разом з ним з’їздили. Дав я їм грошей на весілля, через два тижні одружаться.

Ліда більше мовчала і слухала, їй і розповісти про себе особливо не було чого. Ігорю сорок сім років, неспішний, впевнений, не красень, звичайний чоловік із сірими очима і робочими руками.

Через три дні Ігорю стало легше і він зазбирався додому.

Погода стала теплішою.

– Дякую, господине. Я б ще в тебе полікувався, – ніяково сказав Ігор. – Але машина на дорозі стоїть, переживаю, щоб ніхто в неї не заліз.

До побачення, Лідо…

Він трохи притримав її руку, потім відкрив двері і вийшов.

Ліда стояла на ґанку й дивилася, як іде Ігор до траси. Він їй дуже сподобався.

– Нічого такий Ігор, говорить правда багато, але мені здається, це від збентеження, щоб не було між нами незручних пауз.

Ну та гаразд. Пішов та й пішов, правда, обіцяв зателефонувати, — думала Ліда, збираючись на роботу.

…Минув час, а дзвінка від Ігоря так і не було. Ліда вже почала забувати цю історію…

…Якось у суботу Ліда прокинулася рано. Вона встала з ліжка, потягнулася і виглянуло у вікно.

– Яка ж хороша погода! – посміхнулася дівчина.

Ліда зробила собі запашну каву, приготувала омлет і гарненько поснідала.

– Ну все, тепер до роботи! – сама собі сказала вона.

Ліда ще вчора вирішила зробити генеральне прибирання в будинку.

Вона вже майже поприбирала і дістала з духовки пиріг з яблуками.

Раптом хтось наполегливо постукав у двері.

– Зараз! – гукнула Ліда, загортаючи пиріг рушником.

Вона відкрила двері і рота відкрила від несподіванки.
За порогом стояв Ігор з букетом квітів.

Він ніяково посміхаючись, дивився на Ліду і простягнувши їй квіти, промовив:

– Нічого, що я без запрошення? Я загубив твій номер телефону, який ти написала мені на папірці.

Мабуть випустив на дорозі, коли порався з машиною. Та ще й в рейсі був, учора тільки приїхав…

– Нічого нічого! У мене якраз пиріг із яблуками, тільки з духовки тільки, проходь, – ледве стримуючи радість, сказала Ліда.

Вона переживала, що Ігор почує, як стукає її серце.

Сьорбнувши чаю з чашки і, зʼївши шматок пирога, Ігор захоплено сказав:

– Не пиріг, а смакота, давно я такого не їв! Яка ж ти хороша господиня, Лідо. Чисто, затишно, тепло і смачно. Я ще тоді помітив…

– Ну що ти мене бентежить Ігорю, я така ж господиня, як і всі жінки, – зашарілася та.

– Ні, не як усі. Ти вже мені повір, я чоловік і знаю, що говорю. Це тобі здається, що всі жінки хороші господині. Ні, не всі. А я ж до тебе з діловою пропозицією…

– З якою такою пропозицією, та ще й діловою? – трохи збентежено запитала вона.

Ігор, підвівшись і трохи соромлячись, серйозно промовив:

– Лідо, ти може подумаєш, що я поспішаю, бачилися ми мало і то я слабий був.

Але я весь цей час тільки й думав про тебе. Я пропоную об’єднатися з тобою. Ой, щось не те я говорю…

Ну одним словом, подобаєшся ти мені дуже, а може навіть закохався я, причому сильно!

Я довго думав над цим і вирішив, що ми повинні жити разом, та й одружимося звичайно…

Якщо ти не проти? Як ти на це дивишся?

Ліда дивилася на нього злякано, потім на її обличчі з’явилася усмішка:

– Ну, як я дивлюся на це? Позитивно я дивлюся і дуже навіть згодна! Я теж думала про тебе. Як ти думаєш, Ігорю, а може це все-таки воно? Кохання? Все ж таки воно існує?

– Ще й як існує! Це точно кохання, Лідочко! І живе це кохання на краю нашого міста, в цьому будинку!

І чоловік ніжно обійняв свою кохану Ліду…