З моїм хлопцем, Вовою, ми були знайомі ще зі школи. Якийсь час товаришували, але досить швидко почали зустрічатися. Після трьох чи чотирьох років стосунків (нам було близько двадцяти двох років) я почала замислюватися про весілля.

Всі мої подруги та всі друзі Вови ще були не в шлюбі. Я розуміла, що у наші дні такий вік, як у нас – це майже дитинство. Але при цьому ми вже так багато років разом! Логічно, що рано чи пізно ми одружимося. То чому не зробити це прямо зараз?

Спочатку я обмірковувала це всередині себе і йому нічого не говорила. Потім обережно почала натякати. Ну, а раптом він думає, що мені це не потрібно. Краще б зрозуміти, що я, як і майже будь-яка дівчина, мрію про це. Але всі мої натяки він пропускав повз вуха або просто жартував.

Ще через рік, я почала говорити про весілля більш наполегливо. Жартувати вже було неможливо, тому Вова зайняв найбільш вигідну позицію.

– Слухай, Віка, мені ніхто не потрібний, крім тебе. Я тебе люблю. Але навіщо нам прямо зараз розписуватись? Нам і двадцяти п’яти немає. Тим більше, дітей ми поки що не плануємо, вірно? – дуже переконливо казав він.

Дітей ми справді поки не хотіли. Але не обов’язково відразу заводити дітей після весілля. І все-таки його аргументи звучали логічно. Зараз і справді всі одружуються ближче до тридцяти, а то й пізніше. А нам начебто і без штампу в паспорті поки що добре.

І все ж сумні думки про весілля, а точніше про його відсутність не залишали мене. На будь-які розмови про це Вова повторював як заведений – ну що зміниться після весілля?

Але в якийсь момент мене почали накручувати мої подруга та мама. Вони буквально підкидали дров в цю топку, що так і розгорялася. Я була з ними в усьому згодна, проте мені було дуже складно поставити Вові ультиматум.

І все-таки моє терпіння скінчилося. Справа в тому, що його найкращий друг зробив пропозицію своїй дівчині лише через півроку після початку стосунків. Віку вони були такого ж, як і ми. А коли Вова розповідав мені про цю радісну подію, то був дуже щасливий і казав, які вонимолодці, коли зважилися на такий відповідальний крок.

Я запитала в лоб, мовляв, а що нам заважає ухвалити це рішення? Вова почав повторювати все те саме, що говорив раніше. Ну а я набралася сміливості і заявила: “Або ти пропонуєш протягом місяця, або вже не робиш ніколи. Тому що ми розлучимося”.

Вова, здавалося, зовсім не очікував такого результату подій. Мабуть, вже звик до моєї поведінки. Адже я кілька разів заводила цю розмову, доходила до суперечок та майже конфліктів. Але щоразу в нього було достатньо аргументів, щоб я замовкла. Але не цього разу.

“Добре. Виходь за мене заміж. Давай одружимося хоч наступного тижня, я не проти”, – зовсім несподівано мені сказав він. Моєму щастю моєму не було меж! Зрештою моя взяла!

Звісно ж, я відразу ж розповіла про все мамі та подругам. Одразу ж почала планувати весілля. На зауваження подруг про те, що кільця все ж таки ще не було, я відповідала, що найголовніше – це його рішення. А решта додасться.

Так ми прожили тиждень. А одного чудового ранку я почула: “Віка, вибач. Нам треба розлучитися. Я зрозумів, що тебе більше не люблю. Зрозумів це саме тоді, коли ми почали переходити на наступний крок. Сподіваюся, ти мене пробачиш”.

Я була шокована, адже ми стільки років жили душа в душу. А раптом він взагалі ніколи мене не любив?

КІНЕЦЬ.