Варвара Степанівна зайшла у свою кімнату й заплакала.

Перед невісткою вона трималася, намагалася не показувати їй свою образу, а ось тут, перед іконами, вона ставала, молилася, й просила:

– Господи, прибери візьми мене до себе, Господи. Вибач, що скаржуся, але немає сили терпіти таке. За що, Господи, ти даєш мені такі випробування? Забери мене до Федора і Сашка, там моє місце. Там з моїми рідними, а тут я непотрібна чужа стара бабця…

Молитва заспокоювала Варвару Степанівну, вона лягала на свій старий диван, вкривалася і згадувала те життя, те щасливе життя, коли всі були живі і всі були щасливі…

…Їхнє безтурботне життя тривало до того, як не стало Федора, а потім все пішло прахом…

За щось розгнівався на них Господь, забрав Федора і більше до їхнього дому щастя не повернулося.

Федір, син Варвари й Олександра, пішов рано. Ніколи не був слабий, ні на що не скаржився і раптом отак раптово… Серце… Не стало їхнього єдиного синочка.

Ох і горе, ох яке горе накрило їхню родину, не висловити словами…

Навіть Валентина, жорстка, нахабна жінка, дружина Федора, то й та, дуже сумувала за чоловіком.

Варвара Степанівна з чоловіком всіляко її підтримували.

А як не підтримувати? Двоє дітей, синів Федора, залишилися без батька.

Сашка дуже засмутив відхід сина. Він майже не вилазив з лікарень.

Через півтора року не стало і його…

– Не хочу я більше бути тут, Варваро, не можу без Федора, нажився я, хочу до нього, – все казав тоді Сашко.

– Що ти, що ти?! – охала й ахала Варвара. – Бог з тобою Сашко, не гнівай Господа, живи! А як же ж я, як я без тебе буду?

Сашко нічого не відповідав на слова дружини, а тільки важко зітхав, йшов на подвірʼя, де довго сидів на лавці.

Іноді Варварі здавалося, що він не з нею, а десь далеко за межами цього земного світу.

Очі в нього були порожніми, такими глибокими, що не читалися в них думки…

Вже тоді, вона зрозуміла, що скоро не стане її чоловіка, що він наполовину вже з Федором…

Найсильнішою на той час доводилося бути Варварі. А що їй залишалося робити? Слабий чоловік і невістка в лікарні… Нерви…

Ось Варвара і бігала між лікарнями й онуками-підлітками, за якими потрібно було наглядати…

…Це тепер Валентина дорікає Варварі Степанівні:

– Ти бездушна. Ти коли Федька не стало, не дуже переживала. Та ти нас усіх переживеш! Як ти мені набридла. І коли ти вже… Підеш? Псуєш моє життя. Якби не обіцянка Федькові, я б давно тебе у будинок для літніх відправила.

– Прошу тебе, відправ мене туди, – просила Варвара. – Навіщо нам так разом жити? І мені буде спокійніше і тобі не заважатиму…

– Федько мені не пробачить такого, – злилася Валентина. – Та й що люди скажуть, мовляв хату забрала, а бабцю в притулок відправила. Ні, будемо жити так далі…

Сто разів пошкодувала Варвара Степанівна, що погодилася жити з невісткою. Та й як було не погодитися? З рідні у неї онуки, а з близьких Валентина, все-таки мати її онуків…

Квартира у Федора з Валентиною була велика, чотирикімнатна. Старший син одружився і Валя задумала продати своє житло і купити синам по окремій квартирі, а сама до свекрухи напросилася жити, мовляв, що вже нам ділити, разом треба триматися.

– Ви старієте, – сказала Валентина Варварі Степанівні. – За вами потрібен буде догляд і будинок вимагає постійної уваги, нікого у вас окрім мене та онуків немає, так що нам сам Бог велів триматися разом. До того ж я Федькові обіцяла, що, якщо що, то за вами, за батьками догляну. Думаю настав той момент, коли ми з вами житимемо, а молоді нехай живуть своїм самостійним життям…

…Так і вирішили. Варвару не треба було вмовляти. Тоді вона навіть зраділа, що таким чином зможе онукам допомогти, та й з Валентиною все ж таки веселіше буде, не чужі вони.

А виявилося – чужі і навіть дуже…

Спочатку все йшло добре. Валентина звичайно іноді злилася, але тут же обійме Варвару Степанівну і попросить:

– Пробач мені мамо, після того, як Федька не стало, нерви ніякі…

А Варвара пробачала, розуміла, у будь якій родині всяке буває, гостем не проживеш.

Стала Валентина просить Варвару Степанівну на неї будинок переписати, дарчу оформити, щоб потім зі вступом у спадок не було проблем.

Адже якби трапилося щось з Варварою, дім перейде до онуків, а там невідомо що сини вирішать, бо можуть вирішити так, що Валентина невідомо де опиниться.

Це зараз сини добрі. А як невістки поведуть себе? Невідомо. Адже не дарма в народі кажуть:

– Чоловік – голова, а дружина – шия. Куди шия повернеться, туди й голова.

Подумала, подумала Варвара Степанівна та й погодилася.

Валентина – мати онукам, тому і так дім їм дістанеться.

А що вона? Вона з Валентиною, та не покине її, Федьку обіцяла, не посміє обіцянку порушити…

Чоловіка Валя любила, навіть заміж після його відходу не вийшла, хоча пропонували їй.

Але вона ні. Федору була вірна.

Все це Варвара Степанівна обдумала, оцінила і погодилася на вмовляння невістки.

І тільки Валентина вступила у спадок, так майже відразу, для Варвари настали важкі часи.

Валю як підмінили. Якщо раніше вона намагалася себе стримувати, то тепер таку волю дала собі, що Варварі Степанівні хоч бери і йди кудись…
Поскаржилася якось Варвара старшому онукові на матір.

Той намагався поговорити з нею, та тільки Валентина зупинила його на півслові, мовляв, не лізь сюди, яйця курку не вчать, як жити треба…

Після цього життя Варвари Степанівни ще “ліпше” стало.

Валентина так сварилася, що Варвара Степанівна такого в житті не чула…

З того часу нікому й ніколи не скаржилася Варвара Степанівна, сама несла свій хрест.

Майже щодня вона чула від Валентини на свою адресу всіляке… Варвара і рада була б піти.

А як так жити? Краще вже до Федька та до Сашка піти.

Але не йшла вона, а пішла Валентина… І пішла так само раптово, як і Федор…

…Травень був. На вулиці було вже тепло і Варвара Степанівна пішла на город, поратися на грядках.

Їй було добре, що вона цілий день на городі і не бачить Валентину.

Вже почало темніти і Варвара забиралася йти в хату.

– Дивно, – подумала вона. – Невісточки моєї цілий день не видно й не чути. Зовсім на неї не схоже. Мабуть в хаті прибирає, або готує щось…

Варвара Степанівна відкрила двері і зайшла в коридор. В хаті було дуже тихо.

Раптом вона побачила Валентину! Та сиділа у кріслі перед телевізором.

Варвара підійшла до невістки й очам своїм не повірила…

Не стало Валентини.

Поховали її.

– Ну все, – подумала Варвара. – Тепер уже точно внуки мене в будинок для літніх людей здадуть.

Але ні, не сталося такого! Дружина старшого кликала її до себе жити, але Варвара Степанівна попросила:

– Рідні мої, дозвольте доживати свій вік у будинку, де я колись була молодою та щасливою, де народився ваш батько, де вашого діда не стало.

Онуки були не проти.

– Живи бабусю, – на правах старшого сказав Сергій. – Живи, а ми чим зможемо, то допоможемо, не залишимо тебе саму.

Ось тут Варвара Степанівна і пожила спокійно, за що дякувала Богові. Внуки у неї хороші, у свого батька Федора, та й дружини в онуків хороші жінки.

Варвара жила довго і правнуків дочекалася, часто ходила на цвинтар до свого чоловіка та сина.

Там же й Валентина була похована. Коли прибирала могилу невістки, Варвара примовляла:

– Ось бачиш Валю, як вийшло? Не ти мене доглядаєш, а я тебе. Пробачила я тебе, Валентино, заради твоїх синів, моїх онуків і твоїх правнуків пробачила. От і я стала тобі потрібна, синам твоїм ніколи доглядати на цвинтарі, а мені що, я стара, особливих справ нема.

Прийду сюди, посиджу з вами, поговорю, а мені і радісно.

Не бачиш ти Валю, як я твій памʼятник доглядаю, не гірше, аніж Сашковий і Федьковий. Які квіточки я посадила – не бачиш. Чи бачиш?

Та тільки тиша цвинтаря відповідала Варварі Степанівні.

А під Великдень наснилася їй Валентина. Наснилася така радісна, але водночас і винна, наснилася Й каже:

– Дякую тобі мамо… За нас усіх, дякую…

КІНЕЦЬ.