Олег завів двигун свого автомобіля і виїхав з вулиці, сповнений рішучості дістатися до невідомого пункту призначення, де він міг би знайти розраду в компанії вірної та люблячої людини, яка ніколи більше не буде його засуджувати. Він зціпив зуби, стримуючи сльози, які ось-ось мали побігти з очей.

Ще кілька хвилин тому Олег був безмежно щасливий від того, що перебував поруч із коханою жінкою, яка давала йому підтримку і силу. Він хотів зробити їй сюрприз, але навіть не здогадувався, що на нього чекає.

Олег повідомив Марині, що поїде на вихідні до батьків, знаючи, що вона дуже скучила за ним, коли його не було, і буде в захваті від сюрпризу. По дорозі він зупинився, щоб купити її улюблені солодощі, і попрямував прямо додому. Тихо відчинивши двері квартири, він побачив те, що назавжди закарбувалося в його пам’яті.

Він був упевнений, що його кохана сумує, коли говорила телефоном, але дізнався, що вона в обіймах іншого чоловіка, якраз напередодні їхнього весілля.

Олег зібрався з духом і вирішив заспокоїтися, слухаючи улюблену музику і не зациклюючись на побаченому. Випадково він помітив тінь і встиг вчасно загальмувати машину, негайно вийшовши з неї.

На дорозі він побачив перелякану дівчинку, яка з трепетом запитала його:

– Ви мене зб _или?

– Сподіваюся, що ні, бо зіткнення не було. Ти можеш встати? Нічого не болить?

– Можете відвезти мене кудись поїсти? Я вм _ираю з голоду,- сказала дівчинка, опустивши голову в розпачі.

Олег оглянув дитину і полегшено зітхнув. Машина не зачепила її, і вона виглядала цілою і неушкодженою.

– Я не буду везти тебе в лікарню, донечко. Тобі пощастило, що з тобою все гаразд. Ходімо зі мною, і я відвезу тебе додому. Де ти живеш? Де твої батьки?

І чому ти була сама вночі на вулиці?,– запитав Олег, з тривогою дивлячись на дівчинку.

– Відвезіть мене, будь ласка, в лікарню! Я не хочу додому… скажіть, що я захворіла! Я вас благаю,- майже зі сльозами на очах благала дівчинка.

Чоловік уважно оглянув її й подумав, що вона може бути безпритульною дитиною. Вона була одягнена в подертий одяг і стоптане взуття.

– Розкажи мені, будь ласка, що сталося?

Чому ти сама на вулиці в такий час?

Чому тобі потрібно в лікарню?,- запитав Олег дівчину.

– Я була в лікарні місяць тому. Мені там дуже подобалося. Годували завжди смачно, а медсестри були добрі,- щебетала дівчинка,- Мене звуть Богданка. Я живу неподалік, але не хочу йти додому. Мій тато вже кілька днів п’ є і кp _ичить на мене.

– Я розумію, Богданка,- у голові Ігоря крутилося багато думок, і він вирішив забрати дитину з собою,- Поїхали до мене, а завтра будемо думати, що робити. У мене і їжі багато.

– Поїхали!,- радісно вигукнула Богданка,- У вас є діти?

– Ні, не маю. Але в мене є собака Ніка. Вона тобі сподобається, – відповів Олег.

Поки Богданка була у ванній, Олег приготував смачну вечерю.

Богдана із задоволенням доїла вечерю і подякувала Олегу за смачну їжу. Коли вона заснула, Олег не міг заснути, поринувши в роздуми. Він не міг зрозуміти, чому така добра і невинна дитина повинна страждати від недбайливих батьків. Вранці Олег вирішив звернутися до служби у справах дітей з проханням про допомогу для Богдани.

Він сподівався, що вони зможуть втрутитися і допомогти поліпшити умови її життя, або вплинувши на поведінку батька, або знайшовши для неї відповідну названу сім’ю. Однак, коли Олег згадав про ідею з названою сім’єю, він злякався.

А, коли запропонував Богдані оселитись притулку, вона розплакалася і почала благати його дозволити їй залишитися з ним. Олег знав, що це не було прийнятним варіантом, оскільки він не відповідав суворим критеріям опікуна. Він обережно пояснив це Богдані, але не хотів її розчаровувати.

Вирішив розпитати Богдану про її матір, сподіваючись знайти спосіб возз’єднати їх. Дівчинка розповіла, що її матір звали Іра, а прізвище – Григоришина. Не зважаючи на цю інформацію, Олег знав, що знайти матір Богдани буде непростим завданням.

Олег схопив свій ноутбук і почав шукати маму Богдани в соціальних мережах. Список був нескінченним, і він був здивований, що знайшов багато людей з однаковими іменами та прізвищами. Коли вони прокручували фотографії, Богдана раптом впізнала обличчя своєї матері.

Витративши півдня на пошуки, Олег вже збирався опустити руки, аж поки не почув радісний крик Богданки. Її матір кілька годин тому вийшла в мережу, і він одразу ж написав їй повідомлення, описавши всю ситуацію з донькою.

Іра швидко відповіла, подякувавши Олегу за турботу про Богдану й надавши йому свій номер телефону. Вона попросила, щоб Богдана залишилася з ним ще на деякий час, оскільки їй потрібен час, щоб дістатися до них.

Наступні кілька днів пролетіли непомітно, а Богданка весь час була поруч з Олегом За цей час він зрозумів, що жодного разу не згадував про Марину. Він був настільки поглинутий своїми проблемами, але поява Богданки в його житті відкрила йому очі на те, що є набагато гірші ситуації.

Протягом цих кількох днів Олег проводив з Богданкою кожну мить. Він брав її на прогулянки, водив у парк, разом дивилися фільми, пригощав піцою.

Він навіть купив їй новий одяг, що викликало широку посмішку на її обличчі. Ніхто ніколи не виявляв до неї стільки турботи та уваги, як Олег.

– А мама прийде мене забрати?,- запитала Богданка з ноткою смутку в очах.

– Звичайно, вона тебе любить і хоче забрати додому. Вона просто не знає, що відбувається,- запевнив її Олег, намагаючись заспокоїти. Але в глибині душі він не хотів її відпускати. Без неї його життя знову стане нудним і рутинним.

Наступного дня Ірина приїхала і не могла перестати плакати, коли побачила свою доньку. “Я не знаю, як віддячити вам за те, що ви врятували мою дитину,- сказала вона Олегу,

— Я ніколи не думала, що таке може статися з Миколою. Він ніколи раніше не пив”.

– А що буде з Соломією?,- запитав Олег.

– Я заберу її до себе додому. У мене хороша робота, простора квартира і всі необхідні умови для життя. Богданці там сподобається. Але спочатку мені потрібно оформити документи на позбавлення Миколи батьківських прав, щоб я могла спокійно вивезти Богданку з країни. Ми поки що поживемо в готелі,- пояснила Іра.

– Ви можете пожити у мене. У мене достатньо місця,- запропонував Олег.

– Дуже дякую за вашу доброту! Тоді ми залишимося у вас, – подякувала йому Ірина.

Олег провів з Богданкою та її матір’ю майже три тижні, і час, проведений з ними, був неймовірним. Вони все робили разом: гуляли, готували їжу, відпочивали та насолоджувалися життям. Іра ділилася історіями про цікаві місця, які вона відвідала завдяки своїй роботі.

– Будемо чекати тебе в гості,- сказала Іра.

– Можливо,- відповів Олег з важким серцем,- Наступного року я маю відпустку, а ви, напевно, будете на якомусь острові, насолоджуватися життям.

– То ти приїдеш на наш острів?,- з посмішкою запитала Іра.

Олег знав, що завтра вони назавжди підуть з його життя, і він їх більше ніколи не побачить. Іра, швидше за все, мала чоловіка, з яким жила, а такі жінки, як вона, ніколи не бувають самотніми.

Після їхнього від’їзду Олег почувався жахливо. Він не міг збагнути, чому щоразу, коли йому було добре, він втрачав людей, про яких піклувався. Він занурився в глибоку депресію, і коли Марина зателефонувала йому, благаючи пробачення і просячи про зустріч, йому було байдуже. Його думки були тільки про Іру та Богданку.

Інколи Ірина надсилала Олегу фотографії та новини про те, як у них справи. Вона запевняла його, що Богданка знайшла друзів і має багато нових іграшок. Проте дівчинка все ще сумувала за Олегом. Їхнє листування в соціальних мережах зменшилося, а згодом Іра взагалі перестала писати. Олег відчував себе винним і хотів зв’язатися з нею, але знав, що не має на це права. Хто він такий, щоб турбувати її, якщо вона не пише?

Приблизно через рік Олег повернувся з магазину і припаркував машину. Коли він подивився на свою порожню квартиру, то побачив Ніку, яка стрибала у вікно, ніби посміхаючись. Коли він почав діставати пакунки з машини, хтось стрибнув на нього ззаду й обійняв.

– Олеже, ми за тобою приїхали!,- весело щебетала Богдана.

Чоловік трохи остовпів від несподіванки, але одразу впізнав голос дівчинки. Він ледве стримував сльози, коли почув її голос.

– Донечко, не можна так кидатися на людей,- сказала Іра.

– Ми прийшли за тобою! Ти пам’ятаєш нашу домовленість?

– Звичайно, пам’ятаю! Але я так давно не отримував від вас звісток. Я не хотів нав’язуватися.

– Вибач, але ми були зайняті переїздом і облаштуванням будинку, щоб усім було зручно. Але будинок потребує чоловічої руки. Поїдеш з нами?,- впевнено сказала Іра.

– У мене робота, собака! Я не можу все кинути та переїхати.

– Ми все владнаємо. У нас розвинене місто, є багато можливостей для працевлаштування, та й собаці буде приємніше перебувати на свіжому повітрі в приватному будинку, а не у квартирі.

– Не відмовляй нам одразу!

– Олеже, ми вже купили для Ніки будку та лежанку,- щиро, по-дитячому промовила Богданка.

– Якщо ти так багато зусиль доклала до цього, то ми почнемо швидко пакувати речі,- сказав Олег, сміючись.

Олег був дуже радий, що це сталося. Ще кілька днів тому він відчував себе самотнім і розбитим, а тепер у нього була сім’я і близькі люди, які дарували йому любов і радість.

Недарма кажуть, що не буває випадковостей. Ця зустріч двох самотніх і загублених людей, які знайшли одне одного, мала відбутися.

КІНЕЦЬ.