Оксана вийшла заміж зарано. Причин цього було кілька. Перша: вона закохалася. І друга, не менш значуща: вона хотіла піти від постійних сімейних сварок.

Наївна, вона думала, що переїзд щось змінить. І її родичі почнуть вирішувати свої проблеми самостійно, не втягуючи її. Але Оксана помилилась. Вона так само вислуховувала скарги бабусі, що їй приділяють мало уваги, мирила дідуся з дядьком Сашком, і була посередником у стосунках матері та її сестри. Це, мабуть, було головним її обов’язком.

Мати Оксани, Люба, та її сестра Віра сварилися все життя. Ділили, з’ясовували, заздрили. І кінця цього не було. Дядько Сашко був їх молодшим братом, і з ним було простіше. Хоча не особливо.

Чоловік Віктор реагував на її участь у житті родичів спокійно. Він взагалі був спокійним, вивести його з себе просто неможливо. Оксана вважала таку його особливість характеру чудовою.

– Мені іноді здається, що я одружився не тільки з тобою, а з усією твоєю родиною, – зрідка казав він. – Ми живемо окремо, але користі в цьому немає. Твої родичі займають усі твої думки.

– Тебе це дратує, – розуміюче кивала Оксана, – мене теж. Але я нічого не можу вдіяти, без мене вони зовсім пропадуть.

Модну зараз ідею, якщо ваші близькі не такі ідеальні, як вам хочеться, то киньте з ними спілкуватися, живіть тільки для себе, Оксана відкидала. Вона, просто хотіла всіх помирити. От і старалася.

– Якби я любив тебе менше, – міркував Віктор, – дуже б дратувало. А так, нічого зачекаю поки що.

На цій фразі Оксана щасливо зітхала. Із Віктором їй пощастило. Буквально на порожньому місці, не відомо за якісь заслуги.

– Сподіваюся, мені не доведеться довго випробовувати твоє терпіння, – обіцяла йому Оксана із завидним оптимізмом. – Все обов’язково налагодиться.

***

– До мене нікому немає діла, – бідкалася їй бабуся, – син у владі дружини, йому не до мене. Вона та онука налаштувала його проти мене. А дочки теж гарні… Оксано, поговори з матір’ю та тіткою. Ми з дідом підемо на той світ, ви навіть не засмутитеся.

– Бабусю, не кажи так, – говорила Оксана, – навіть думати про таке не потрібно. Живіть сто років.

– Підемо, можеш не сумніватися, – задоволено зітхала бабуся, притискаючи руку до себе. – А вам і справи нема.

Оксана знову зіщулилася: їй було не по собі від таких розмов, але бабуся при кожній зустрічі поверталася до цієї теми. Любила розмірковувати, що буде, коли її не стане. Добре, хоч цього разу обійшлося без складання меню для прощання, і списку, кому що дістанеться.

***

– Бабуся скаржиться, що ми приділяємо їй мало уваги, – обережно говорила Оксана мамі та тітці Вірі. – Я намагаюся бувати в неї щотижня, але їй самотньо і…

– Це вона скаржиться на самотність? – зупинила її тітка Віра. – Люба, ти це чуєш? У неї чоловік, троє дітей та двоє онуків. А от я справді зустріну старість одна. Вашими стараннями я не маю родини.

– Подивіться на неї, всі їй завадили, – була миттєва реакція молодшої сестри. – Ти Віра, завжди була улюбленицею батьків. Ти старша, тобі все найкраще діставалося. Ми з Сашком завжди на других ролях були. Ось ти і виросла егоїсткою. Навіщо тобі зайвий клопіт.

– Люба, яка ж ти погана, – обурювалася Віра, – я про всіх дбаю, а ви мене не цінуєте. А мені, між іншим, важко.

– Так я тобі й повірю, – фиркала Люба. – Живеш на своє задоволення…

– Яке задоволення? Я навіть заміж не вийшла…

У результаті до бабусі продовжувала їздити лише Оксана.

***

Так вони б і жили, але одного разу все змінилося: тітка Віра серйозно занедужала. Усі притихли, сваритися перестали. Начебто шанси є, але потрібні гроші на процедури.. Коротше, потрібні були гроші.

– Ми всі повинні скинутися, – розмірковувала Оксана, нервово смикаючи ногою. – Тільки як? Ми начебто живемо, не помічаємо, а, отак торкнися чогось, і виходить, що ми бідні. У нас із Віктором іпотека, у дядька Сашка теж. У бабусі з дідусем лише пенсія. Може, квартиру тітки Віри продати?

– А де вона потім житиме? Я її у своїй маленькій квартирці селити не стану, – обурилася мама.

Оксана хотіла сказати, що якщо не продати, то, можливо, не буде кого селити. Але вона не наважилася вимовити це вголос. Оксана раніше не усвідомлювала, як вона любить тітку Віру. Та взагалі їх усіх, які вічно сваряться, з’ясовують стосунки. Вона шморгнула носом, заморгала.

– Може, дядько Сашко допоможе? Він наче говорив, що його син у банк влаштувався працювати. Микола може взяти кредит, а ми всі разом його виплачуватимемо.

– Сашко? – зневажливо скривилася мама. – Кому він може допомогти, він невдаха. Він свою іпотеку ледве платить, того й глянь до батьків дружини повернеться жити. А Микола не в банку працює, а воду для кулерів банками розвозить.

– Ось же базікало! – не витримала Оксана. – Воду він розвозить… Треба ж щось робити! Чи тільки я за тітку Віру переживаю? Так виходить?

– Дай мені телефон, і йди своїми справами займайся, – веліла мама, думаючи про щось. – Ти така вразлива, вічно все ускладнюєш.

– Я?

– А хто? Іди додому, я тобі подзвоню.

Оксана пішла, думаючи, що мама не розуміє всю серйозності ситуації. Нічого, вона сама вигадає де дістати грошей.

***

Минуло днів десять, родичі не чіпали Оксану, вона навіть хвилюватись почала. Хоча раніше лише про це й мріяла.

– Вони про тебе забули, – припустив Віктор. – Напевно, самі вирішують свої проблеми без тебе. Вони дорослі люди і цілком здатні на це. А ти з ними носишся.

Оксана спохмурніла, слухаючи його, і сама зателефонувала мамі.

– Ох, я зовсім забула про тебе, – повторила мама слова Віктора замість привітання. Оксану це трохи зачепило. – замоталася зі справами. Звісно приїзди.

***

– Я не знаю, де грошей взяти, – насамперед повідомила Оксана. Вона відчувала, що повинна щось зробити, але нічого не могла і картала себе.

– Що? Ти все про це думаєш? – Здивувалася мама. – Забудь, все вже вирішено, гроші я знайшла.

– Де? – Розгубилася Оксана.

– Я продала дачу.

Дача була предметом маминого кохання. Єдиною радістю у її непростому житті. Як мама її купувала, як облаштовувала, як економила… Оксана навіть уявити не могла, що мама наважиться продати дачу заради тітки Віри, з якою вони весь час сваряться. Оксана взагалі була впевнена, що мама нелюбить тітку Віру. А тут така новина.

– Я не посміла навіть сказати тобі про дачу, знаючи, як багато вона для тебе означає.

– Нісенітниці, – махнула рукою мама, ніби йшлося про якусь дрібницю. – Сусіди давно пропонували мені продати їм дачу, просто дістали мене, якщо чесно. Кожну поїздку мені про це говорили, я вже не могла там нормально відпочивати. Ось я їх і втішила. Суму вони запропонували гідну, тому все нормально. І з Вірою все буде добре, не хвилюйся.

Оксана сиділа, дивлячись на маму на всі очі. Як легко вона каже про продаж дачі. Адже для неї це серйозне рішення. Оксана відчула, як у неї защипало очі. Ні, їй точно бракує витримки. І в житті вона нічого не розуміє.

– Значить, ви з тіткою Вірою помирилися?

– Помирились? З цією негідницею? – щиро здивувалася мама. – Ніколи! Вона все життя мені заздрить. Нареченого в інституті відвела. Хоча батьки завжди любили її більше. І знову вона взяла моє намисто улюблене “на один вечір”, і вже два тижні не повертає їх. Немає у людини совісті. З’їзди до неї, забери його.

Оксана посміхнулася, і побігла виконувати прохання. Сьогодні їй це було на радість.

***

– Ніяк не можу до твоїх родичів звикнути, – пошепки сказав Віктор, обережно заглядаючи в кімнату з коридору. Вони з Оксаною запізнилися на ювілей її бабусі, і за столом вже йшли з’ясування стосунків. – Що вони постійно ділять?

Оксана прислухалася.

– Дядько Сашко сердиться, що тітка Віра подарувала йому на Новий рік шампунь та гель для душу. Каже, що це його образило. А тітка Віра каже, що це був натяк.

– Очманіти, – тихенько сміявся Віктор. – Дивна в тебе родина.

– Я теж довго їх не розуміла, – прошепотіла Оксана у відповідь. – Я завжди хотіла їх змінити, переробити. А вони такі, які є.

Вона ще трохи постояла, спостерігаючи. Тепер вона не обманювалася зовнішньою картинкою.

– Звісно, вони дивні, – погодилася Оксана. – Але ж вони люблять одне одного, і готові допомогти у скрутну хвилину. Що ще потрібно?

Ось така історія.

КІНЕЦЬ.